Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

class="p1">А коли я і на друге запитання не спромігся нічого йому відказати, важко плутаючи клубком дум і не знаходячи в ньому краю, мій «приятель» починає нахабніти. Він простягає свою маленьку, миршаву руку до мене, торкається мого рукава і, показуючи (дурень, хоч би не показував!) у бік залізничної станції, де обов’язково є моя загибель — жандарм, — станції, що ген-ген мріє на обрії, — показуючи в той бік, щось каже, що напевне, мало значити:

— Ходім!

І коли я ловлю в нотках його голосу вже не переляк, а ту знахабнілу самовпевненість, що так не люблю її ні в кому, не тільки в мадярах, рвучко вириваю свою ліву руку і ворушу гирлигою в правій.

Побачивши, що заворушилася гирлига, мадяр кулею відлітає від мене за десять кроків, там зупиняється, щось незрозуміле белькоче, і показує, проклятущий, знову в той бік залізничної станції.

Мені робиться смішно з його переляку, але, здається, я забувся вже сміятися — нічого з сміху мого не виходить, думки плазують повільно-повільно, поки, нарешті, вирисовують у дзеркалі свідомости гидку, пихату постать жандарма на залізничній станції.

Тоді мене бере лють і жаль, я питаю на віддалі:

— А чи знаєш ти, людино, Бога?..

І підводжу вгору, в небо, разом із поглядом, мою замашну гирлигу.

Бог — по-мадярському — «іштен», а «іштена», тобто, значить, Бога, мадяри вживають у кожному своєму матюку, і моєму «приятелеві», напевно почувся з моїх уст їхній матюк, а підведена вгору гирлига здалася за намір почастувати його за ласкаві запросини в гості до жандармів. Все це я зміркував тільки тоді, коли на мій запит і рух гирлиги, мадяр зірвався, як опечений, з місця і помчав од мене так прудко, як ніколи не бігав він, мабуть, і за своєї молодости.

Тоді я переконуюся, що ще сміятися вмію, падаю на обміжок і мене трясе пропасниця веселого, переможного реготу.

Через кілька днів після цієї зустрічі, перед вечором, коли особливо почав дошкуляти, просто вже з ніг збиваючи, пронизливий дощ, а ні кукурудзи, ні винограду давно вже в роті не було, несподівано надибую серед чистого поля невеличкого куреника. Роблю пильну стратегічну рекогносціровку і, пересвідчившися, що скільки око бачить, ніде на обрії не видно населеного пункту, ні тіні живої людини, підходжу до куреня обережно, здалека закрученим колом, поволі наближаюся до цілі, в міру зменшення кола. Біля самого куреника бачу заплескану дощами кабицю; з того, як розчинився в землі попіл колись кладеного тут багаття, роблю висновок, що людей тут давно не було, і крадькома заглядаю в середину.

Нема нікого. Значить, буду я. У курені знаходжу шматок старої газети з Будапешту, позначений початком вересня. Це мене ще більше переконує, що тут давно ніхто не був, зручно вмощуюся на зовсім сухій соломі і лаштуюся спати. Гирлига — вістрям до виходу. Ятакий утомлений, такий голодний, що, здається, засну оце тут і вже не прокинуся ніколи-ніколи. І ця думка, що в’яло плазує в голові, не лякає ні трохи. Ніколи, то й ніколи…

Минає не більше, як чверть години, і спочатку мені здається, що то крізь сон чую, як чиїсь важкі кроки гупають зовсім близенько від куреня, кусаю пальця — я не сплю.

Зщулююся, насторожуюсь. Через хвилину до куреня заглядає, на перший погляд, страхітна постать величезного мадяра, з довгими, вниз, по-запорізькому, вусами, з великим, карлючкуватим носом. Я хапаюся за гирлигу, а він у ту мить перелякано відскакує від куреня на недосяжну для моєї зброї відстань, і щось белькоче.

В його голосі я не чую ніяких погроз, белькочу йому без погроз, по-свойому, ховаю гирлигу далі від входу, і «дядя» наближається до куреня. Він нічого не міг вигадати приємнішого, як простягти мені свою довжелезну люльку, що тільки ще перед тим її смоктав.

— Значить — мир, — блискавично вирішую, і теплим, гостинним рухом запрошую його до своєї господи.

Мадярський запорожець згинається вчетверо, щоб пролізти в двері куреня, сідає навкарачки коло мене, голова йому впирається в стелю, а я ж ставав тут майже на ввесь зріст. Почуваю всю велетенську нерівність наших сил, але від запашної люльки відмовляюся, відриваю клапоть будапештської газети й показую, щоб дав тютюну.

Мадяр надзвичайно радо дістає кисета, сипле на газету «свою» пучку запашного тютюну, і в мене виходить цигарка, як добре пужално. Гарячково смокчу, затягаюся, дурманію і стаю страшенно добрим.

Нехай мене цей «дядя» веде, куди хоче, — я вже не протестуватиму, — так вирішую сам собі, але з «дядьом» веду дипломатичні переговори. Коли згадую йому про жандарма (а слово це — інтернаціональне, зрозуміле для мешканців усіх закутків світу), мадяр аж підскакує з обурення, крутить заперечливо головою, і я бачу, як його боляче вразило моє підозріння, що він може віддати мене до рук жандармів.

У нього — бачу до світла з люльки — аж сльози виступають на очах, а я далі веду свою дипломатію. Хоч і знаю, що він однакового нічого не зрозуміє, я розповідаю, що я — з України, що у нас — Дніпро — ще могутніший, ще чарівніший за їхній Дунай, що проклята «хабуру» (війна) знівечила моє молоде життя, що у мене там, на Україні, Дівчина-наречена… І тут несподівано згадую, що є ще одне інтернаціональне слово: «кува-кува». І кажу йому, що я дуже справді люблю дітей, і що я хотів би мати (але як сказати хотів би?) своє «кува-кува». На це слово мадяр, може зрозумівши, що я вже маю, скрушно хитає головою, співчутливо крякає, і з очей йому справді капають великі, як виноград, сльозини… І коли після цього він пропонує мені йти з ним, я вже не вагаюся ні хвилини.

За кілометрів два від куреня — ці два кілометри мій «дядьо» майже на руках несе мене, бо я дуже втомлений і зголоднілий, — у глибокій долині хутір — осередок маєтку якогось графа, а мій провідник — його управитель.

У нього затишна, тепла, прекрасно обставлена квартира, уявіть собі — справжня мирна, ніяк не зачеплена війною, квартира… Господар садовить мене до столу, застеленого свіжою білою скатертиною, щось хутко наказує своїй дружині — маленькій, сухорлявій мадярці (як вона похожа на мою матір!), а сам наливає мені великий келих чистого спирту й дає закусити шматком прекрасного пшеничного хліба з поперченим салом. Мені відразу робиться гаряче, тоді, випадково повернувшися від столу, я бачу в люстрі своє страхітне обличчя, яке не лякає мене тільки тому, що