Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Може все це — її сина, а син, може, там, де тепер усі сини?
Поки я передягаюся в сінях, у господині готовий уже незрівняний суп і пухкі млинці з кукурудзяного борошна з якоюсь підливкою — солодкою та пахучою.
…Так, любі мої люди, господарі хороші, — так само зробили б і мої батько й мати, коли б до них потрапив чужий син.
Це саме в цій незвиклій обстановці зародилися в моїй уяві неясні контури «Листа додому», що пізніше вилилися в такі рядки:
«Як трапиться часом, — до вас забреде
У сірому вбранні людина,
Що зветься солдатом — він, здалека йде, —
Його привітайте, як сина.
Він, змучений буде, голодний вкінець —
Поїсти, спочить йому дайте;
Тягар він, несе, його доля — терпець;
За кого? За що? Не питайте…
Він, сам, вам, розкаже, що кинув діток
І жінку в далекому краю
На ласку недолі… Терновий вінок
Їх, сиріт безрадних, чекає.
І тяжко зідхає він…
А може й не так:
Засмучений образ прекрасний
В душі своїй носить сердєшний юнак,
Тоді він, ще більше нещасний.
Розрадьте, як можете: Вислів чуття
Полегкістю хай йому стане,
Промінням, у пітьмі сумногожиття,
Бальзамом, сцілющим, на рани.
Хай буде то ворог — не треба зважать —
Він ворогом, став по неволі;
Для вас він — ЛЮДИНА, для вас він — солдат,
Він пасинок щастя і долі.
Буває, і я забреду десь на мить
Безсилий, в привітну хатину,
Розвію там смуток, що давить, гнітить,
Душею і серцем спочину.
Та тяжко буває, ох, тяжко мені
І прикро в тій хатці зустріти
Байдужість, погорду, докори страшні,
Замісто людського привіту…
І серце застогне в образі німій,
Незримими слізьми заллється;
До вас в ті часи, дорогі ви мої,
З проханням одним воно рветься:
Як трапиться часом, що зайде до вас
У сірому вбранні людина —
Чи рано, чи пізно, хоч в північний час, —
Його привітайте, як сина…»[2]
Мені все ще здається, що це — сон мій у закинутому на полі куренику, але в хату поволі набивається сила реальних людей. Це — найбільше молодиці двірської служби. Зчиняється цілий лемент, коли господар оповідає їм, як він мене знайшов, а я бачу з його рухів, що оповідає саме про це, молодиці айкають, ойкають, скрутно крутять головами і співчутливо пригортають мене зажуреними очима. А як господар вимовляє, майстерно імітуючи мій голос, «кува-кува», вони раптом заливаються гірким плачем… Ох, і соромно, ох, і прикро ж мені було, що не вмів пояснити, що «кува-кува» могло б тільки колись бути, бо я безмежно люблю малят… Та що робити!?
Спирт паралізує, млоїть, хилить до сну…
А коли господиня, непевна, чи я вже нагрівся, гостинно садовить мене коло печі, я раптом пригадую, що в скинутому в сінях лахмітті лишилася моя записна книжка — смертний вирок мені на той випадок, коли ці симпатичні люди таки віддадуть мене жандармам… Миттю проходить сонливість, я кидаюсь до сіней, не на жарти перелякавши всіх присутніх, і зараз же повертаюся назад, міцно притискаючи до грудей у кишені нового піджачка свій скарб.
У сім страшенно хочеться зо мною говорити, але — ні вони мене, ні я їх не розуміємо. Тоді приходить «толмач» — маєтковий свинопас, маленький на зріст, невідомої національности чоловічок, що гордо видає себе за «словена», але зрозумілих мені слів знає тільки троє: «словен», «гору» і «до́лу». Коли він вимовляє двоє останніх слів, що значіння їх спочатку для мене так само незрозуміле, то відповідно підводить чи опускає руку, і я тоді розумію ці слова. А більше я не втну з його мови нічогісінько.
Проте, він робить вигляд, що прекрасно розуміє мою — чисту українську мову і, вислухавши мою довгу тираду про те, що тікаю я з тяжкої неволі на Дніпро, до рідних, до Дівчини, і що я прошу переказати тут усім (бо вони мене не так зрозуміли), що ще не маю «кува-кува», але дуже хотів би колись мати, він безцеремонно, по-свойому, «перекладає» щось дуже жалісливе молодицям, бо вони просто починають вити…
На мого «толмача» це справляє певне вражіння, він почуває себе героєм, набундючено підкручує вусики, і знову звертається до мене з якимось запитанням, і бачу, що, бестія, підморгує мені. Я навмання щось не в лад відповідаю, він знову «перекладає» — дуже довго, вживаючи ще й образної жестикуляції — отак, мовляв, одно на руках — «а-а-а…», а другого ще й від землі не видно… — і так добру годину чи півтори, поки господареві нестерпний стає лемент у хаті, і він делікатно випроваджує молодиць. Залишається «толмач», поки йому хазяїн підносить такий самий келих спирту.
Я й досі думаю, що то був не «словен», а щонайменше — суміш мандрівного цигана з північною ескімоскою, але тоді мене мало цікавила генеалогія симпатичного дурисвіта: треба було думати, що буде далі.
Я сиджу перед жарко розпаленою грубою, потихеньку відриваю в кишені палітурки з записної книжки, а коли «толмач» випиває і, крякнувши на всю хату, прощається й виходить, а господар одвертається до дверей (ех, Ваня, Ваня, пропала твоя праця — не дочекається генеральний штаб Миколи Миколаєвича подарунку від полоненого Кобця!…), я кидаю палітурки в жар і прикидаю зверху свіжими, сухими полінячками…
Тепер можна й до жандармів, любі господарі, бо віри в людей у мене мало… На спогад про жандармів, холодом стискається серце: не повернусь додому, не розповім — ніколи не дізнається світ про страшний злочин і оскаженілої німецько-австро-угорської воєнщини — про шістдесят братерських могил під білими хрестиками на Дебреценському лузі, з трьома тисячами замучених земляків і не-земляків моїх, що кожного ж із них десь давно виглядають дома, чекають — не дочекаються. — матері, жінки, діти…
Згодом господар пропонує мені йти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.