Читати книгу - "Холодне Сонце, Артур Сіренко"

                     «… Свічада посміхались,
                            Світло було милосердним, 
                            Тіні м’якими…»
                                                                             (В. Н.)

Далеко за озером спокою
Людина йде стежкою невідання
Крізь високу траву забутих Істин – 
Колючих, як корсиканський полудень. 
Ловлю в цьому прозорому озері
Пічкурів плямистих – 
Створінь крижаних джерел
І Неба черствого й байдужого – 
Неба Гіпербореї. 
Плутаю це озером зі свічадом, 
В яке зазирають ондатри – 
Зубаті красуні вусатого літа очікування. 
Сваволя. Чи то сон лірника, 
В якому тільки мелодії сови болотяної,
В якому сліди на піску – 
Сліди почвари минулого – 
Холодної, як епоха оленяча.
Кидаю в те озеро шовкові сіті – 
Може зловиться пструг Пізнання, 
Може мені таки щось відкриється, 
Як тому диваку-ірландцю,
Бородатому, як всі оповідки
Про людей, що не знали заліза
І сонцеплин вважали виставою
Старої діви-весталки, 
Жриці страшної Вічності.
Наливаю в келих сутінки – 
П’янкий трунок садівника Епікура, 
Вітер гортає тіні – м’які як волова шкіра, 
Наче не тіні то, а сторінки 
Книги ноктюрну й пророцтв.