Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

Позаду щось заторохтіло, і я підскочив, розвернувся та застиг у захисній стійці. Але це був усього-на-всього маленький робот на пневматичному ходу, наїжачений механічними насадками. Він підкотився до Марка й завмер. Викинулася рука з клешнею й занурилася під відкриту панель. Зацокала, задзижчала й видобула монтажну плату, а тоді шпурнула її на підлогу. Тим часом зі слоту на горішній поверхні робота виходила ще одна монтажна плата. Хаплива клешня взяла її й делікатно просунула в отвір перед собою. Маркова панель різко закрилась, а тим часом робот розвернувся й посунув геть.

— Ні, — промовив низьким звучним голосом Марк Четвертер, — я не вибухнув і не загинув. Це зробила моя плата симуляції голосу. Її закоротило. Я кілька століть нею не користувався. Ти — інопланетянин, Джеймс ді Ґріз.

— Так. Як на машину в підземному сховищі ти, Марку, непогано відстежуєш події.

— Це не проблема, Джиме — тобі, здається, до вподоби неофіційне звертання. Оскільки всі входи в мене електронні, місцезнаходження мого центрального процесора насправді не має значення.

— Так, я про це не подумав.

Я відступив убік: підбіг робот, наїжачений віником і щіткою, та замів до свого відра викинуту монтажну плату.

— Що ж, Марку, якщо ти знаєш, хто я, то, безперечно, знаєш, що відбувається нагорі.

— Звичайно, знаю. Уже тисячу років не бачив стільки колотнечі.

— О, тобі це подобається?

Я починав сердитися на цей холодний і загадковий електронний розум. Коли ж він захихотів, явно щось утямивши, я дещо вразився.

— Спокійно, спокійно, Джиме. Я заради тебе повернув на місце емоційні схеми голосового зворотного зв’язку. Користуватися ними я перестав багато століть тому, виявивши, що істинні віряни надають перевагу офіційному голосу. Чи тобі більше до вподоби жінки? — Він увімкнув тепле контральто.

— Залишайся чоловіком, будь ласка, чомусь це здається природнішим. Хоч я й гадки не маю, нащо мені асоціювати якусь стать із машиною. Це має для тебе значення?

— Аж ніяк. Можеш називати мене «він», «вона» чи «воно». Статеве питання для мене неважливе.

— Ну, а для нас, людей, важливе, і б’юсь об заклад, що тобі без нього сумно!

— Дурниці. Не можна сумувати за тим, чого ніколи не мав. Чи прокидаєтеся ви серед ночі, безпорадно прагнучи фоторецепторів на кінчиках пальців?

Зауваження було слушне: старий Марк не був телепнем. Але хай якою захопливою видавалася ця балачка, час було перейти до мети цього візиту.

— Марку, я прийшов сюди з дуже вагомої причини.

— Безсумнівно.

— Ти чув передачі, ти знаєш, що відбувається там, нагорі. Той кровожерливий дебіл Зеннор уранці збирається вбити десятьох твоїх вірних послідовників. Як ти плануєш цьому зарадити?

— Ніяк.

— Ніяк!

Я втратив самовладання й копнув поліровану панель спереду.

— Ти вигадав індивідуальний мутуалізм і нав’язав його галактиці. Ти навчив вірних і привів їх сюди, а тепер будеш спокійно сидіти й дивитись, як вони помирають?

— Кінчай цю каґальню, Джиме, — тепло промовив він. — Постарайся не відступати від істини. Я оприлюднив політичну філософію. Люди ознайомилися з нею, захопилися, застосували її та вподобали. Це вони мене сюди привезли, а не навпаки. У мене є емоції, так само, як і в вас, але я не дозволяю їм конфліктувати з логікою та правдою. Тож охолонь, малий, і вертаймося до початку.

Я посунувся вбік: ізнову примчав віниковий робот, дістав маленьку вологу ганчірку та прибрав із корпусу Марка мітку, що залишилася там від мого черевика. Я глибоко вдихнув і заспокоївся, бо й справді нічого не досяг би, оскаженівши.

— Твоя правда, Марку, до початку. Там, нагорі, невдовзі буде вбито людей. Ти маєш намір якось цьому зарадити?

— Я мало на що здатен фізично. А все, що стосується політики чи філософії, є в моїй книзі. Громадянам там, нагорі, відомо про ІМ стільки, скільки й мені.

— То ти просто сидітимеш тут і слухатимеш шкварчання своїх електронів, а вони хай гинуть.

— Люди й раніше гинули за свої переконання.

— Чудово. Що ж, я волію жити за мої переконання. І я щось зроблю — навіть якщо ти не зробиш нічого.

— Що ти збираєшся зробити?

— Ще не знаю. У тебе є для мене поради?

— Про що?

— Про рятування життів, ось про що. Про те, як закінчити вторгнення й позбутися Зеннора...

І тут до мене дійшло. Мені не треба було обмінюватися з Марком політичними аргументами — я просто мав скористатися його розумом. Якщо в нього є банки пам’яті, яким кілька тисяч років, то, звісно, є й потрібні мені знання. А ще в мене досі є електронний птах-шпигун!

— Що ж, старий автомате Марку, ти міг би мені допомогти. Лише трохи інформації.

— На здоров’я.

— Ти знаєш просторові координати цієї системи й цієї планети?

— Звісно.

— То роздрукуй їх мені якнайшвидше! Тоді я зможу надіслати флотові Ліги надсвітлове повідомлення з проханням про допомогу.

— Не розумію, нащо мені це робити.

Я зірвався.

— Ти не розумієш!.. Слухай сюди, дебільна ти машино. Я просто прошу інформації, що врятує не одне життя, а ти не розумієш...

— Джиме, мій новий інопланетний друже. Не розлючуйся так швидко. Це погано впливає на тиск. Дай мені, будь ласка, завершити своє твердження. Я збирався додати, що ця інформація непотрібна. Ти вислав надсвітлове повідомлення сам, щойно дістав замаскований під ворона передавач.

РОЗДІЛ 29

— Я вислав надсвітлове повідомлення? — перепитав я. Мої думки незграбно забігали невеличкими колами.

— Так.

— Але... але... але...

Я зупинився, схопив себе за психічний карк і добряче потрусив. Логіка, Джиме, час для логіки.

— У записаному повідомленні від капітана Варода йшлося про те, що для того, щоб вислати надсвітлове повідомлення, мені знадобляться координати.

— Це було відвертою брехнею.

— Слова про те, що це було радіоповідомлення, теж брехня?

— Звісно.

Я заходив уперед-назад, а за мною слідом почав рухатися телевізійний давач. Що відбувається? Чому Варод збрехав мені про сигнал? І де він, якщо його одержав? Якщо він одержав сигнал і не послав свого флоту абощо, то це він муситиме бути відповідальним за вбивства. Ліга такого не полюбляє.