Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

Мортона був винуватий і водночас радісний вигляд, бо він не їхав назад до Белльґарріка. Я нещиро помахав йому на прощання ціпком і невпевнено заліз у вагон. Я був старезний, примхливий і потребував практики. Сива борода, вологі червоні очі, зморшки як на старому чоботі — в театрі справді чудово постаралися. Завдяки портупеї під одягом я зігнувся так, що дивився на свої зморшкуваті руки в пігментних плямах.

Колія була пряма, потяг швидкий, і до пункту призначення ми не зупинилися жодного разу. На наше прибуття чекала на платформі чорна машина. Її водій вийшов і притримав для нас дверцята.

— Керували коли-небудь такою? — запитав він.

Ніб кивнула.

— Двохсотвольтовим «Візником-Різником». Він дуже цікавий у керуванні.

— Так, справді. Я накрутив її до тридцяти трьох тисяч. Більш ніж достатньо енергії для поїздки. — Він показав на круглий кожух між задніми колесами. — Там махове колесо з електрогенератором на валі. На передніх колесах двигун. Чисто й не забруднює навколишнього середовища.

— А ще її дуже важко перекинути, бо там унизу є гіроскоп, — докинув я.

— Ви правильно зрозуміли. Хай щастить.

Ніб забуксувала, і мене втиснуло в сидіння від сильного прискорення. Ми помчали порожньою дорогою.

— Я сповільнюся, перш ніж ми доїдемо до блокпоста. Хіба це не цікаво? Яка ж тут найвища швидкість?..

— Не... з’ясовуй цього! — прохрипів я, тим часом як повз мене пролітав розмитий краєвид. — Хоч я й стари-гань, що пожив повноцінним життям, мені ще не хочеться його закінчувати!

Вона розсміялася своїм розкішним, схожим на подзвін, сміхом і сповільнилася приблизно до швидкості звуку. Вона явно добре знала дорогу (цьому, звісно, сприяли численні вилазки на велосипеді), бо раптом ударила по гальмах, мало не зупинилась, а тоді завернула за ріг і опинилася просто перед бар’єром на дорозі.

— Навіщо ви так загороджуєте дорогу, харцизяки? — роздратовано прохрипів я з вікна, а тоді посварився ціпком на гладкого капітана, що колупався у зубах. Я сподівався, що він виколупував залишки хот-цюці.

— Кінчай цю каґальню, дідуню. Куди ти, по-твоєму, прямуєш?

— Ти такий дурний, яким здаєшся, дурню? Чи не чув наказів свого верховного головнокомандувача? Робітникам міста негайно повернутись. Я інженер-електрик, і якщо ти хочеш, щоб у ваших сортирах було світло, а ваше пиво охолоджувалося, то притьмом відкриєш цю штуку.

— Не страждай каґальнею, дідуню, — посміхнувся він. Але відступив і подав двом сержантам знак відкрити бар’єр. Я помітив, що там не виднілося жодного рядового, і сподівався, що офіцерам до душі попрацювати самотужки задля розмаїття. Я ще раз, востаннє, потрусив ціпком, і ми проминули бар’єр, а тоді рушили далі дорогою, зробили поворот і зникли з поля зору. Ніб зупинилася біля першого таксофона, і я скочив униз, зображаючи артрит.

— Ти в місті? — запитав Штірнер.

— Щойно повернувся.

— Дуже добре. Тоді зустрінемося біля входу.

— Входу? Що, де?

— Звичайно, на площі Марка Четвертера. А де ще йому бути?

Непогане запитання. Я гадав, що там лише стоїть статуя. Не здогадувався, що там проживає й сам старий Марк. Я заліз назад до машини, і ми поїхали — тільки шини звично завищали. Дорогою я потроху зняв із себе маскування, розпочавши з портупеї. Бороду залишив на випадок наявності патрулів, а вони таки були.

— Сповільнися, — попросив я. — Не будьмо надто підозрілими.

Сержант, який очолював патруль, провів нас сердитим поглядом. Я зігнорував його, проте загін справив на мене серйозне враження. Коли він завернув за ріг, останні двоє бійців прослизнули у відчинені двері якоїсь будівлі та зникли з поля зору. Отже, дезертири не просто не вертаються — їхні лави невпинно поповнюються. Чудово! Якщо це триватиме далі, в Зенноровій армії незабаром зостануться самі офіцери й унтер-офіцери. З таким складом війн не виграють. Я побачив, що ми наближаємося до пункту призначення, тож посмикав себе за бороду та зморшки й помолодшав на сорок років, перш ніж ми завернули на площу та плавно зупинилися. Штірнер стояв біля статуї, із захватом дивлячись на неї.

— Хотів би я піти з тобою, — промовив він.

— І я, — докинула Ніб. — Це було б неймовірно захопливо. Але нас, ясна річ, не запрошували, тож ми не можемо туди лізти.

— Як мені ввійти?

Штірнер показав на бронзові двері в задній частині кам’яного постаменту статуї.

— Отуди.

— Ключ є?

Вони обоє здивовано поглянули на мене.

— Звісно, що ні. Їх не замкнено.

— Я мав би знати, — буркнув я. Оце так філософія. Сотні, тисячі років двері стояли тут незамкнені, а в них ніхто жодного разу не проник. Я простягнув руку, а вони по черзі взялися за неї й урочисто потиснули. Я міг їх зрозуміти. Це було трохи схоже на прощання з головою місцевої церкви, що взявся лізти драбиною на зустріч із Богом.

Ручка виявилася непіддатливою, та коли я добряче її крутонув, повернулася. Я смикнув, і двері, зарипівши, поволі відчинилися. Вниз, у землю, вели трохи припорошені сходи. Ввімкнулося світло, і я побачив, що одна з лампочок вигоріла. Залишалося сподіватися, що Марк Четвертер не вигорів так само.

Коли мої ноги потривожили багатовіковий пил, я чхнув. Спуск був довгий. Сходи закінчувалися маленькою кімнаткою з освітленими монтажними схемами на стінах і великими дверима із золотими пластинами. На них було вирізьблено й інкрустовано діамантами безсмертні слова: «Я Є, ОТЖЕ, Я МИСЛЮ». Під ними висіла маленька табличка з написом червоними літерами: «БУДЬ ЛАСКА, ВИТИРАЙТЕ НОГИ, ПЕРШ НІЖ УВІЙТИ». Я витер ноги об розстелений килимок, глибоко вдихнув і потягнувся до ручки, що здавалася витесаною з одного рубіна.

Двері розчахнулися, повернувшись на змащених петлях, і я ввійшов. Велика, добре освітлена кімната, суха та з кондиціонуванням повітря. Одна стіна вкрита шкалами й електронними приладами. А посередині кімнати...

Звісно, Марк Четвертер. Достоту як на картинах. Ось тільки від нього до зібрання апаратури неподалік тягнулися кабелі та дроти. Циферблати ж сяяли електронним світлом, а в мій бік крутнувся телевізійний давач. Я наблизився, зупинився попереду та притлумив потужне бажання вклонитись. А що саме кажуть розумній машині? Пауза затягнулась, і я став почуватись абсурдно. Прокашлявся.

— Марк Четвертер, як я розумію?

— Звісно. Ти сподівався на когось іншого... кр-р-к!

Голос був різкий і хрипкий, а слова, що звучали, поступово затихаючи, завершило неприємне рипіння. Водночас із панелі спереду вихопився дим, і розчахнувся люк. Мені урвався терпець.

— Шикарно!