Читати книгу - "Капкан кохання, Світлана Литвиненко"

  Не чекаючи відповіді, він різко смикнувся вперед, намагаючись схопити Лесю за руку й потягти до машини. Та Амір продовжував стояти між ними:

- Ще раз спробуєте її торкнутися — пожалкуєте! — кинув Амір, поглянувши йому просто в очі.

  Тимофій Васильович, змірявши Аміра ненависним поглядом, раптом схопився за серце, зігнувся навпіл, скривився від болю й почав повільно осідати на землю.

- Дідусю! — розпачливо вигукнула Леся, відштовхнула Аміра та кинулася до діда, підхопивши його під руки. — Дідусю, що з тобою?! Тобі погано? Лікаря! Викличте лікаря, будь ласка!

  Вона вся затремтіла, серце шалено закалатало в грудях. В голові замиготіли думки — що б там не було, а це її рідний дід, хай навіть і тиран, хай навіть вона боялась і ненавиділа його за все заподіяне. Але ж дід… Її кров… Як можна спокійно дивитись, як йому зле? Та варто було їй нахилитися ближче, як Тимофій Васильович раптом різко стиснув її зап'ясток, підвівся й рвучко потягнув до пікапа.

- Та ти... ти що робиш?! — Леся схопилась, очі її налилися страхом і люттю водночас. — Відпусти мене! Відпусти! Не смій!

  Вона щосили виривалася, забила його по руці, намагалася втекти, та він стискав її залізною хваткою. Амір кинувся слідом, уже простягнув руку, щоб визволити Лесю, як раптом Тимофій Васильович вихопив із кишені пістолет і наставив просто в груди Аміру.

- А ну назад! — гаркнув він, з шаленством в очах. — Ще крок — і тебе тут прикопають! Не випробовуй долю, сопляк!

- Ти збожеволів… — глухо промовив Амір, не відводячи погляду від ствола, але не рухаючись, щоб не спровокувати постріл.

- Дідусю, будь ласка! — Леся вже не стримувала сльози, паніка душила. Вона тремтіла всім тілом, відчуваючи, як її рвуть навпіл — між страхом за Аміра та жахом перед дідом. — Опусти зброю! Я піду! Чуєш? Я піду з тобою, тільки не чіпай його! Будь ласка!

- Отак краще, — хрипко засміявся Тимофій Васильович, очі його божеволіли від люті й тріумфу.

- Ти... виродок! — закричала Ольга Григорівна, кидаючись уперед, не тямлячи себе від ненависті. — Як тобі не соромно?! Підло, брудно, зі зброєю на моїх дітей! Ти покидьок! Ненавиджу тебе! Забирайся геть звідси! І щоб духу твого тут більше не було!

 - О, та замовкни ти вже! — вишкірився Тимофій Васильович. — Сама свого сина під боком не вгледіла, а тепер кричиш…

  Ольга Григорівна була готова накинутися на нього з кулаками хоч її руки й тремтіли.

- Мамо, зупинись! — Амір за мить схопив Ольгу Григорівну за плечі й обережно відтягнув убік. — Це небезпечно… Відпусти Лесю, і ми все вирішимо. Я готовий укласти з тобою нову угоду, — звернувся він уже до Тимофія Васильовича, намагаючись його вмовити.

  Та той лише зло пирхнув.

- А мені твої угоди до одного місця! — гаркнув Тимофій Васильович, ще сильніше смикаючи Лесю за руку. — Відійди геть, поки цілий! Бо я не ручаюсь за себе!

  Він уже майже дотягнув Лесю до машини та хотіло було вже запихати її туди, як раптом…

- А ну кинь зброю та відпусти Лесю! — пролунав різкий голос Адама. Він вийшов із будинку, тримаючи в руках рушницю. Його очі палали рішучістю. — Я серйозно! Відпусти її негайно!

  Позаду нього вже шикувалися робітники, озброєні хто чим — рушницями, лопатами, вилами. Усі, як один, стали стіною проти Тимофія Васильовича.

- Ти гірший за дикого хижака, — продовжив Адам, впевнено підходячи ближче. — Але ми тебе тут не боїмося. Попереджаю востаннє: кинь зброю й відпусти Лесю, поки ще цілий поїдеш.

  Тимофій Васильович застиг. Його погляд бігав по натовпу, по десятках стволів, які тепер були наведені просто на нього. Він зрозумів — цей бій він програв. Шансу немає.

  На кілька секунд настала напружена тиша. Чути було, як десь на подвір’ї клацнула запобіжна скоба на рушниці.

- Йдіть до біса... — прошипів він, зло зиркнувши на Лесю та з силою відштовхнув її від себе так, що вона ледь не впала, потім сховав пістолет до кишені та плюнув собі під ноги й зі злістю проскреготав: — Ще побачимося, виродки! Це ще не кінець...

  Сівши за кермо Тимофій Васильович, завів двигун і з такою люттю натиснув на газ, що хмара пилюки накрила всіх довкола. Машина рвонула з подвір’я, ледь не зносячи ворота. Амір кинувся до Лесі, яка вся тремтіла. Він одразу обійняв її, міцно притиснув до себе, ніби захищаючи від усього світу.

- Все добре… Все вже добре, кохана, — запевнив Амір, гладячи її по волоссю. — Ти в безпеці. Я поруч. Я нікому не дозволю більше тебе образити.

  Леся схлипнула, сховала обличчя в його грудях і заплакала. Не від страху — від полегшення. Вперше за стільки часу вона відчула, що більше не сама в цій боротьбі.