Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

– Софія з недавніх пір відчувала нову хвилю душевного піднесення. – «Можливо, знов у мандри? І насамперед у Львів! За будь-яку ціну. Навіть у совєцький закритий світ кайданів, який так щиро ненавиджу. В чужу країну… але таки на рідну землю. Туди, де держава віроломно перевдяглась Батьківщиною і як погана акторка непереконливо грає свою не свою роль. Давно вже відтягую ту поїздку, про яку мрію впродовж стількох років мало не кожного дня, кожного раночку, лише тільки розплющую очі. Ох, той Львів… мабуть, уже не той, – глибоко зітхнула. – Та хоч би одним оком подивитись на нього. Який він тепер? Як гадаєш, Іванку?» – часто розмовляла з покійним чоловіком, коли залишалась наодинці зі своїми думками. В цю хвилину Софія відчула, як щось нервово-радісне замлоїлось глибоко в ямці знизу між ребрами. Нестерпно захотілось на свою землю саме в цю мить. До рідних обріїв. «Метеликом би полетіла вже зараз. Маленьким та непомітним. Обсервувала би там усе інкогніто. І була би щасливою. По самісінькі вінця набрала би щастя повні кишені, аби вистарчило на довший час мені. Намагалась би примусово не помічати всю ту совєцькість… – знову зітхнула. – Скільки живуть метелики? День, місяць, рік? Чи вистачило б мені цього терміну, аби встигнути кожною фіброю душі насолодитись шаленим польотом над Львовом? Дивні відчуття… Дивне життя…»

Посеред цих думок ввімкнула радіо:

– Єгипет продовжує перемир’я і пропонує відкрити для судноплавства Суецький канал за умови, що Ізраїль виведе свої війська з Синайського півострова, – монотонним голосом повідомив диктор. – Сьогодні, 4 лютого, компанія Rolls-Royce була офіційно визнана банкрутом… – Затим пролунали й інші новини з металевої коробки, вмонтованої коло керма.

– Політика… Суцільна політика, – роздратовано заговорила вголос й покрутила навмання коліщатко радіоприймача.

За кілька секунд у салоні вже звучала пісня Сальваторе Адамо «Tombe la neige», потім Серж Гензбург у дуеті з Джейн Біркін виконали свою романтичну «Je t’aime…», а далі співали Джо Дассен, Шарль Азнавур, Мірей Матьє, Даліда…

За деякий час знову покрутила коліщатко й зупинила його на звичній і такій рідній поділці:

– Сьогодні до нас завітав талановитий композитор та співак Володимир Івасюк, – продовжила інша дикторка вже чистою українською мовою. – Володимире, вам слово. Скажіть, як виникла ідея написання «Червоної рути»?

– Ідея написання «Рути» з’явилася в мене після прочитання книги українських коломийок, – у простори радіохвиль полинув м’який та водночас упевнений чоловічий голос. – Там в одному з віршів був згаданий образ дивної квітки, який відразу запав мені в душу. Я почав шукати подробиці про цю міфічну рослину. Та згодом одна стара жінка розповіла мені, що за легендою рута цвіте тільки один раз на рік, а тому, хто її побачить, вона дарує вічну любов.

– Пісня «Червона рута», – продовжила дикторка, – уже за короткий час встигла заволодіти серцями багатьох людей та потрапила у список композицій, що звучатимуть у підсумковому концерті «Пісня-71», який за традицією відбудеться в грудні цього року в Москві.

– Так. Нас уже запросили до участі в концерті. Але я ще думаю над складом виконавців чи виконавиці, – зробив легку паузу, відчутно, що всміхається. – Якщо Софія Ротару буде виконувати іншу свою пісню, тоді «Руту» заспіваю я сам у складі вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком.

– Що ж, чудовий вибір, – погодилась диктор. – Дякуємо, що завітали до нас, Володимире. Отже, до уваги слухачів звучить пісня «Червона рута» у виконанні Софії Ротару.

У салоні авто лагідно залунала та полилась стрімкою рікою рідна мова:

Ти признайся мені,

Звідки в тебе ті чари,

Я без тебе всі дні

У полоні печалі.

Може, десь у лісах

Ти чар-зілля шукала,

Сонце-руту знайшла

І мене зчарувала?…

– Червону руту не шукай вечорами, – тихенько підспівувала Софія Софії.

«Ох, уже цей Івасюк. Талановитий хлопець. А зовні так схожий на мого Іванка в молоді літа, – затишно огорталась у роздуми й усміхалась. – А я б таки ще пошукала тую сонце-руту. Чи, може, уже одного разу бачила її?… Бо як інакше пояснити мою затяжну нескінчену любов до Іванка, якого немає зі мною аж цілих п’ятнадцять років?… Може, десь у лісах…» – знову замугикала знайомий мотив, але вже її голос видавав вібрації смутку, а усмішка зникла з уст… Дорога, якою їхала Софія, на цілий світ вважається абсолютно унікальною, адже Пасаж дю Гуа стелиться дном затоки Бурньєф. Саме таким шляхом острів з’єднується з материковою частиною Франції. І тільки двічі на добу під час відливів незвична подорожня вервичка виринає з-під води і стає придатною для пересування автомобільним транспортом або ж пішим ходом. Софія з легкістю минула Пасаж дю Гуа й продовжила свою путь до Парижа. Промінчик сонця зазирнув у салон авто. Жінка обожнювала нахабне світило. Вона машинально вдягла сонцезахисні окуляри, але свідомо не спустила дашок візора перед собою. У цю хвилину Іванко знову в уяві заговорив до неї. Сказав, що написала свій новий твір бездоганно. А що вона?… Почала з ним сперечатись. Укотре відчувала себе Вів’єн Лі в ролі Скарлетт О’Хара. Її улюблений жіночий образ нескореної інтелектуалки. Саме так героїня кінострічки не поступалась перед променистою доброю усмішкою шалено закоханого в неї Рета Батлера. Бунтарські нотки завжди прокидалися в Софії, коли справа торкалась роботи.

Усе її життя було схоже на кінофільм. Постійно так відчувала. Кожного ранку прокидалась, і починалась нова серія захопливої, часто пригодницької кінострічки, де сама була собі сценаристом, оператором, режисером, головною героїнею й акторкою. Чому так? Бо все життя писала нариси, знімала фільми і фотографувала людей. Мабуть тому саме в такій площині автоматично налаштувалось її неординарне бачення власного існування в часовому та територіальному просторах.

– Ти мені, як завжди, лестиш, Іванку. І це, звісно, десь глибоко в душі мені подобається. Та мушу зізнатись, що знову закортіло мені гострих відчуттів. Таких, як у молодості. Чуєш? Таких, як до знайомства з тобою. А що, як більше не стану сидіти каменем от тут во на цім острові? – вирішила трішки пококетувати в удаваній суперечці з чоловіком. – От, направду, поїду в чергову подорож, покину все тут на деякий час, знайду червону руту і… закохаюсь, – раптом захотіла, щоб приревнував. Та він ніколи не ревнував. Бо вірив. Так само, як і вірила вона йому. Обоє завжди були рівноцінними половинками одного цілого великого серця, у якому панувала лиш безумовна любов.

Проїхала на своїм малім авто вже більшу частину дороги. Лютневий ранок плавно переходив на полудень. Сонечко час до часу заглядало