Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 27.11)

І от тільки я встигла трохи заспокоїтись після всього ранкового кошмару — як голос із гучномовця безжально добив мене:

— Ваширенко Вікторія, до кабінету директора. Терміново.

Мене сіпнуло, як після контрольної з хімії.
Анжела глянула на мене з переляком:

— Віко, може… не йди?

— Може, це щось хороше? — Денис спробував пожартувати, хоча навіть його брови здригнулись.
— Ну, типу грамота «Найбільш вагітна учениця листопада»…

— Дуже смішно, — я зітхнула. — Йду. Але якщо не повернусь — напиши книжку про моє героїчне життя. Назви її "Мене стошнило, і все пішло по одному місцю."

Я постукала й зайшла.

У кабінеті сиділи: директорка з кам’яним лицем, пані Оксана — заступниця з виховної, психологиня, а ще… мама Дениса. Та сама. В лаконічному костюмі, як у телеведучої, і з поглядом, що міг би різати скло.

— Сідай, Вікторіє, — сказала директорка, склавши руки. — У нас серйозна розмова.

— Угу, з доганою чи просто розтерзання?

— Нам стало відомо, що… — почала пані Оксана, — …ти перебуваєш у стані вагітності, що, звісно, є твоєю особистою справою, але…

— Але ти зробила це справою всієї школи, — холодно додала мама Дениса.

Я втупилась у неї.
— А що саме я зробила? Це ж не я поширила чутки. І точно не я щось кричала на перерві. Я, між іншим, намагаюсь просто вижити.

— У вас уже був інцидент сьогодні вранці, — нагадала психологиня. — І ми занепокоєні тим, як це вплине на атмосферу серед учнів.

— Вагітна учениця — це вже загроза школі, серйозно? — я стиснула кулаки.

— Деякі батьки звернулись до нас. Їх турбує, що ти... поганий приклад, — пояснила директорка.

— Ну тоді, можливо, варто викликати також усіх, хто курить за спортзалом? Чи тих, хто матюкається в TikTok? Чи тільки животи вважаються "проблемою"?

Мама Дениса втрутилась:

— Віко, ти не розумієш. Ця ситуація вже створює репутаційні ризики не лише для тебе, а й для моєї родини. Денис — мій син. Він не повинен…

— Він уже зробив свій вибір. І не ви йому його нав’язали, — сказала я, дивлячись їй прямо в очі.

Двері різко відчинились.
На порозі стояв Денис.
— Я сам, добровільно, і свідомо вибрав Віку. І якщо хтось має проблеми з цим — то це ваші проблеми, а не її.

— Денис! — його мама спалахнула. — Це не місце і не час!

— А коли і де буде “час”? Коли вона опиниться в лікарні від нервів? Коли її виженуть із класу через чиїсь домисли? Я не дозволю, щоби ви зруйнували її.

У кабінеті стало глухо.

Я встала.

— Знаєте, я намагалась бути чемною. Але тепер я просто скажу, як є: я не жертва. І не ваша ганьба. Я — людина, я — мама майбутнього малюка. І якщо вас це дратує — ну, живіть із цим. А я житиму з Денисом і з тими, хто мене любить.

— Віко… — м’яко сказала психологиня. — Ми просто хочемо, щоби ти почувалась у безпеці.

— Тоді не змушуйте мене ховатись.

І ми з Денисом вийшли, тримаючись за руки.