Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (продовження: 27.11)

Після директора — на перерві

Ми з Денисом повернулися до класу, тримаючись за руки. У коридорі стало тихо. Тиша, яка буває тільки перед грозою — або після того, як у школі хтось реально “влип”.

І, звісно, перше, що ми почули:

— Вона реально вагітна! — це був голос Богдани, яка, здається, вже створила телеграм-канал "Живіт Ваширенко LIVE".

— А він серйозно з нею ходить? Я думала, це жарт був! — додала Віка Курило, яка завжди звучала, ніби їй щось смердить.

— Слухай, вона в туалеті говорила з животом, моя сестра з 7-Б все чула! — підкинула Аріна, яка ще вчора хотіла фоткатись зі мною на фоні осінніх листочків.

Я стала на порозі класу.
Серце стукотіло, руки тремтіли, але я не могла мовчати.

— Так, я вагітна. І так, це правда. Але я — не циркова вистава. Тому якщо хочете щось сказати — скажіть прямо в очі.

Пауза. І тоді Влад:

— Та я взагалі думав, що ти нас тролиш. А ти шо, реально… ну, мама?

— Ну, батьки теж із когось починаються, — я знизала плечима.

Арсен додав:

— Я не знаю, що там всі такі драматичні. Віка крута, а Денис за неї стоїть як стіна. Це, взагалі-то, респект.

Хтось ще хмикнув, хтось тихо зааплодував — жартома, але вже не злісно.
А тоді Анжела підійшла до мене, обійняла й прошепотіла:

— Якщо хтось ще щось скаже — вмикаю режим "кусаюча кобра".

Я засміялась. Через сльози, але щиро.

І тільки тоді зрозуміла: я не одна. І, можливо, все ще буде нормально.

---

Удома. Вечір:

Мама сиділа на кухні. Пахло картоплею і чебуреками з кіоску — значить, тато був вдома.

Я тихо пройшла повз, але вона гукнула:

— Віко, заходь.

Я зайшла, нервуючи.

— Як школа? — спитала вона, не дивлячись.

— Буремна. Як завжди. Трохи більше блювоти, трохи більше директорських пафосних промов…

— Я чула, — вона обернулась до мене. — Подзвонила класна керівниця.

— І?

— І я сижу, варю борщ і думаю, чому моя донька повинна вирішувати дорослі проблеми у 16.

— Тому що всесвіт вирішив мене прокачати на хардкорі, — я гірко пожартувала.

Мама зітхнула.

— А Денис? Він… він справді тебе кохає?

Я сіла навпроти, поставила руки на стіл.

— Він був у кабінеті директора. Захищав мене перед своєю мамою. Казав, що любить. І я йому вірю.

Мама подивилась мені в очі. Потім підійшла ближче, сіла поряд.

— Віко, я боюсь за тебе. Не за твою репутацію — за тебе. Щоб тебе не зламали. Щоб ти не залишилась одна з болем у серці й дитиною на руках.

— Я не одна, — прошепотіла я.

Вона обняла мене.
Сильно. Як тільки мама може обійняти — так, що в грудях аж щемить.

— То ми вже скоро станемо бабусею і дідусем? — глухо сказала вона.

— Схоже, що так.

— Ну… тоді завтра зранку йдемо в жіночу консультацію. І тато хай звикає до нового статусу.

— Дякую, мамо…

— Я тебе люблю, доцю. І все витримаємо. Головне — разом.