Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Але чому ж потрійно врочистим є день сей?… Ось чому, наймиліші, бо укладаючи почесний мир зі скаженим грабіжником та людиногубцем Гейзеріхом, святкуємо побіду не лише над ним і народом його, але й над огидною аріанською єрессю… От за що винні ми Христові подяки і жертви, а молитви за тих, волею і чином яких постав сей мир… Слава їм і мир Божий на всі дні хай буде з ними! Знаю, братове, що не один із вас тепер думає: «Воістину, що ж це за тріумф правдивої віри над єрессю, якщо ми перемогли єретиків руками і мечами також еретичними». О наймиліші мої, чи ж насправді думаєте, що, послуговуючись поміччю найманого жовніра-єретика, ми тим самим укладаємо мир з єрессю і братаємося з нею?!… Воістину, хто так думає, блюзнірствує так само, наче б сказав: «Бог братається зі сатаною». Бо хіба ж не послуговувався Господь наш Небесний сатаною, коли такою була Його свята воля!?… хіба ж не віддав у руки Лукавого свого вірного слуги Йова? нащо?… щоб служив його Божій меті! А хіба ж наш Спаситель, виганяючи демонів із біснуватого, не наказав їм увійти у свиней і чи не послухали так, як наші єретичні солдати слухають побожних правовірних магістрів і комесів?! Браття і сестри, єресь ось найстрашніший ворог… гірший ніж ворог, нашестя варварів, зараза і сама смерть… Стережіться її, наймиліші!… У те лише вірте, чого святі собори научають… те ненавидьте, що вони проклинають… І моліться завше: «Господи, зітри єресь і єретиків з лику земного… Хай тільки одна буде віра, одна наука Божа — правовірна, католицька — саме та, про яку каже нам святий муж Вікентій Леринський: «Quod semper, quod ubique, quod ab omnibus creditum est…[112]»

Що ж більше скажу я про єретиків, браття мої?!.. Те, що гірші вони воістину від язичників… Бо хто ж сі язичники, як то сказав святий патріарх Іоанн константинопольський?!… Вони як діти нерозумні, неспроможні збагнути те, що найважніше, єдино важливе в людському житті… А огидні єретики…

Слово завмерло йому на вустах. І одночасно голосний шелест пролетів крізь усю базиліку. З розкішного курульного крісла, поміщеного на підвищенні між олтарем і апсидою, з труднощами, але квапливо підвівся єпископ Роми Ксист, підтримуваний єпископом з Порту Дамазієм і молодим дияконом Гіларєм. Всі в сенаторіумі, як один, повернули голови до помітного в глибині перистилю, звідки через нартекс[113] до нави входила дружина патрикія імперії, тримаючи за руку кількалітню дівчинку.

Юрба з пошаною і здивуванням розступилася, залишаючи посеред церкви широкий вільний прохід. Пелагія наче пливла ним, ні на мить не відриваючи погляду від різнобарвних плит підлоги.

Секст Петроній схилився над вухом префекта преторію.

— Ось найбільший тріумф Аеція! — захоплено шепнув. — Воістину потрійно змита ганьба поразки під Арімінумом. Чого Боніфацій не добився, те Аецій зробив… Здобув найпрекраснішу з перемог… подолав жінку.

— Двох жінок, пресвітлий мужу… Глянь на найпресвітлішого Павлина…

Погляд Секста Петронія скерувався там, куди йому вказував Басс: сенатор Павлин, непримиренний ворог Аеція, як приятеля єретиків і поган, холодного у вірі та сіяча спокуси, — дивився на крокуючу через церкву Пелагію прихильним і задоволеним поглядом. Воістину, яким же шляхетним і гідним похвали є найславутніший патрикій імперії — віддячився Боніфацієві за шляхетність тим, що для покійного було б найбільшою радістю: навернув його вдову до віри істинної!

Заледве стримуючи зворушення і радість, диякон Леон намагався закінчити проповідь. А все-таки не міг опертися враженню, що промовляє не до сенаторів, не до побожних матрон і не до густої юрби… а до цієї самотньої — добре відчував, яка вона самотня, — жінки, що йшла серединою храму.

— Господь відверне найшляхетніші душі від єресі та усілякої спокуси… Вкаже, де віра істинна… У канонах святих соборів… Той, що в них вірує, благословен буде, — законне дитя Господа і Церкви…

— А тепер глянь на Максимуса, — шепоче Басс. Секст дивиться на родича. Смертельно блідий Петроній Максимус, вже геть не приховуючи розчарування і майже шаленої люті, дере зубами білу трикутну хустинку.

— Програли, — знову схиляється до Басса Секст Петроній. — Августа програла останню ставку… Воістину маєш рацію, найпресвітліший Геркулане… Це не звичайна перемога, хоч би й найбільша… Це подвійна перемога… Подвійно врочистий тріумф…

Басс дивиться на єпископа Ксиста, на диякона Гіларія, на оніміле від радості й здивування обличчя молодого священника з «Tres tabernae» Люцифера і, насилу стримуючи посмішку, думає: «Воістину ось день, врочистий почетвірно».

Пелагія проходить повз сталлю і швидким рішучим кроком прямує в бік Євангелія, до матронеуму. На обличчях дружин достойників і сенаторів малюється здивування, розгубленість, навіть невдоволення. Бо дружина патрикія йде, щоб зайняти перше місце в першому ряді — відразу ж перед олтарем.

Високо, високо здіймається лункий, могутній голос диякона Леона:

— І цеє — справдешня Божа наука… Так учив про Христа Господа нашого святий собор у Нікеї…

Пелагія, підтримувана дружиною Касіодора, опускається навколішки перед столом Святих Дарів.

— Але ті, — гримить з амвону Леон, що кажуть: «Був час, коли Його не було» або «До того, як став, не було його», або «Перш ніж був утілений, не існував» і твердять, наче Син Божий був сотворений — воістину нехай будуть прокляті!

Римський єпископ Ксист тремтячою рукою чинить знак пастирського благословення над покірно схиленою Пелагією.

Нарешті його побачили. Він входив до курії швидким пружним кроком, майже не згинаючи колін. За цією ходою відразу ж його розпізнали, хоча обличчя напрочуд змінилося: стало худішим, довшим, вужчим і наче більш аристократичним, — бо широкі гавденцієві щоки повністю закривала густа, старанно виплекана темна борода, а волосся не спадало, як раніше, довгими пасмами на шию і майже на плечі, а, коротко обтяте і майстерно закучерявлене, слухняно вклалося під подвійною пурпуровою стьожкою. Але тим самим, що й раніше, рухом здійняв у привітанні широку, внизану перснями долоню, і посміхався так само, як тоді, коли, після внесення статуї Флавіана до курії, Віри, Аврелії та Деції, безтямні від щастя й гордості, цілу годину опухлими долонями аплодували найсправедливішому з християн. А тепер, —