Читати книгу - "Таємниці розкриває санскрит, Степан Іванович Наливайко"

так і в індійських, слов'янських та балтійських мовах. Всі вони сходять до індоєвропейського па- «захищати», «охороняти», «берегти». Тож компонент — будій тотожний авестійському патай та рігведійському паті, які в сучасних іранських мовах прибрали різних фонетичних оформлень (бад, бед, буд тощо). І ім'я Хільбудій, у такому разі, означає «Ватажок/Батько/Захисник роду/племені», тобто, по суті, несе те саме значення, що й скіфське ім'я Колаксай. Ім'я Хільбудій в основі своїй — ім'я-титул, воно цілком передає той суспільний статус, що його мав антський князь. Причому Хільбудій — якраз іранська форма імені, яке в санскриті має форму Кулапаті, а <190> в хінді — Кульпаті. На скіфському ж грунті, судячи з усього, їм відповідає ім'я Сколопіт, а на іранському Хільбад, Хільпет. Імені Хільбудій тотожний і ще один іранський термін — хейлбаш — «командир загону», «воєначальник», «командуючий армією»; термін цей вживається нині лише в усній формі, що свідчить про давність його.

Цілком можливо, що санскритський термін кулапаті, хінді кульпаті та іранський хільбуд/хільбед на означення племінного ватажка чи родового старшини відбився й на українському грунті в прізвищі Кульбіда, яке має і різновид Куйбіда. Де компонент — біда може бути трансформацією індійського — паті та іранського — буд/-бед. В такому разі це загадкове прізвище стає зрозумілим і вмотивованим, тим більше що на українському терені, окрім прізвищ на Цар-, маємо й інші прізвища, які містять компоненти па, пала із значенням «захисник», «воїн», «цар»: Гопя, Гупал, Гупало, Мазепа, широко відбиті, зокрема, в «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 року.

Ці факти дають певні підстави гадати, що серед українців можуть існувати й інші прізвища з компонентом куль-. Санскритське кулапаті й хінді кульпаті мають і другу, так би мовити, усічену форму терміна — кулапа. Що спонукає звернути увагу на українське прізвище Кулеба. З іншого боку, на означення Шіви, поклоніння якому рясно засвідчене на території України, існують епітети Кулешвара, Кулеша (хінді — Кулешвар, Кулеш або Куліш), які й сьогодні побутують в Індії як чоловічі імена і означають «Божество роду» (нагадаємо, що є інше ім'я з цим першим компонентом і з таким самим значенням — Кульдев); ці епітети Шіви не можна не співвіднести з українськими прізвищами Куліш, Кулеша й похідними від них. До цього роду можуть стати й інші українські прізвища на Куль-, наприклад, Кульбак, Кульбака. <191>

Володимир, тризуб і синьо-жовтий стяг

І сьогодні ім'я Володимир — одне з найулюбленіших і широковживаних імен у слов'янському світі. Дослідники вважають, що первісно воно означало «Владою великий», а згодом, коли компонент — мир став асоціюватися зі словом мир — «світ», зазнало переосмислення і стало тлумачитися як «Володар світу» (ЕСУМ, І 419). З таким тлумаченням можна було б погодитися, якби не два моменти. По-перше, компонент — мир у слов'янських мовах, особливо в східнослов'янських, має ще значення «громада», тобто є важливим терміном на означення сільської общини, що слід мати на увазі при мовознавчому аналізі імені Володимир. По-друге, компонент — мир наявний також в індійських та іранських двоосновних іменах. Щоправда, на іранському грунті він має дещо трансформований вигляд: — міхр, — мехр, — міхір. Проте, на жаль, індійські та іранські факти, судячи з усього, не залучалися для дослідження імені Володимир, а саме вони, поза сумнівом, могли б значно полегшити роботу щодо з'ясування походження і значення цього славнозвісного імені. А індійські й іранські факти значною мірою заперечують традиційне тлумачення імені Володимир.

Широке вживання двоосновних імен було властиве ще праіндоєвропейській мові, звідки вони перейшли в санскрит, давньогрецьку, давньослов'янську та інші індоєвропейські мови. Для ілюстрації можна порівняти хоча б давньослов'янські й давньоіндійські імена з компонентом — слав, тотожний санскритському — шравас: Святослав і Шветашравас, Віслав і Вішравас, Борислав і Бгурішравас, Горислав і Уграшравас, Переяслав і Пар'яшравас тощо. Така поширеність імен-композитів — одна з відмітних рис праіндоєвропейської мови. Як відзначає відомий мовознавець В.І.Абаєв, улюбленим типом імен у скіфській мові, як і в давньоперській, були імена двочленні, утворені з двох самостійно значимих основ.

Писемні джерела засвідчують, що для давньоруської доби це вже <192> був традиційний набір двоосновних імен, які вже навіть натоді втратили первісний семантичний зміст і сприймалися як специфічні імена традиційного вжитку. Вчені майже одностайні в тому, що цей тип імен у переважній більшості успадкований іще від праслов'янського, ба навіть праіндоєвропейського періоду, що вже в давньоруську епоху ці імена були малопродуктивними, а для християнства — ще й поганськими, язичницькими. Тому й не дивно, що на початок ХІV ст. вони поступово занепадають, втрачаючи свою первісну елітарність.

Безперечно, що в цю категорію особових імен, коли вони набули загального поширення в усіх давніх слов'янських племен, вкладався певний реальний зміст. Сучасні дослідники вважають, що вибір імені для новонародженої дитини зумовлювався певними забобонними міркуваннями, традиційною вірою в магічну силу слова й власного імені. І що в іменах завжди містилося добре віщування, побажання благополуччя, добробуту й хвали. Така думка має право на існування, хоч усі ці причини первісно не були визначальними, вони більшою мірою стосуються одноосновних імен, а не двоосновних.

Імена-композити з лексико-семантичного боку досліджені ще дуже недостатньо, тому зараз нелегко судити з усією певністю про їх справжню, первісну семантику. Дослідники, намагаючися пояснити значення імен-композитів, вбачають у них компоненти або з імперативним першим членом, в якому виражено побажання здобути славу (Борислав, Ростислав), бути мужнім і відважним воїном (Будивой, Ратимир), бути миролюбним або навіть мстивим (Творимир, Мстивой, Мстигнєв) чи й без імперативного першого елемента. Численні слов'янські імена на — слав пов'язуються з тим чи іншим виявом слави, інші імена пов'язуються з війною, героїзмом, відвагою (Ратибор, Ярополк), гостинністю (Гостирад, Милогост, Доброгост). Ще інші нібито втілюють забобонну побожність батьків до бога, який послав їм дитину й через відповідне ім'я дбатиме про неї (Богумил, Богуслав, Богурад), а також побажання на майбутнє позитивних рис своїй дитині (Доброслав, Милонєг, Добромисл) тощо. Але таке тлумачення давніх слов'янських імен надто прямолінійне, однобічне й поверхове, бо не пояснює і не пов'язує того, що ці ж компоненти часто-густо наявні і в етнонімах та топонімах. Якщо, скажімо, ім'я Мстислав містить у собі компонент із значенням «мстити», то як це значення віднести