Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

- А коли Конкордія кинула грудку землі,- перебила їй мову друга,- з-під води вийшов чоловік із залізною головою. Хіба це не диво? Конкордія і я можемо творити дива.

- Хосе,- удався один юнак до другого.- За це треба випити.

І вони по черзі хильнули пульки з надпитої до половини пляшки.

- Ні,- сказав Хосе, коли дівчата попросили дати і їм.- Ковтнувши пульки, ви побачите ще одного білого собаку, такого здорового, як тигр, або вгледите десь чоловіка з залізною головою.

- Ну, добре,- прийняла виклик Нікоя,- кинь свою пляшку з-під пульки й побачиш, що буде. Ми витягли собаку й чоловіка, а тобі, певне, з’явиться чорт.

- А я хотів би побачити чорта,- мовив Хосе, хильнувши ще.- Пулька хоч кому додасть сміливості. Нехай-но з’явиться чорт.- Він передав пляшку товаришеві і махнув рукою, щоб той допив решту.

- А тепер кидай! - наказав Хосе.

Порожня пляшка ляпнула у воду, і відразу по тому на поверхню випливло дивовижне волохате тіло вбитого павука. Це вже було занадто для звичайних індіян. Хлопці так жахнулися, що зненацька перекинули човна. Коли їхні голови показалися з води, течія вже віднесла їх далеко від берега. За ними повільно плив перекинутий човен.

Нікої і Конкордії було вже не до сміху. Вони стояли на березі, дивились на зачаровану річку й на переляканих хлопців, що, впіймавши човна, витягли його з води, а самі гайнули в ліс.

Сонце стояло вже на вечірньому прузі, коли дівчата наважилися ще раз спробувати чарівну силу річки. По довгих суперечках вони вмовились кинути разом по жмені землі. І з води відразу виринули Френк і Цариця. Дівчата втекли в хащі і зі свого укриття бачили, як Френк, підтримуючи Царицю, плив до берега.

- Мабуть, це просто збіг... Все це й так мало випливти якраз тоді, коли ми кидали щось у воду,- згодом прошепотіла Нікоя.

- Проте коли ми кидали одну річ, випливало щось одне,- відказала Конкордія,- а як ми кинули вдвох - випливло двоє.

- Гаразд,- відповіла Нікоя,- спробуймо ще! Киньмо ще раз удвох! І коли нічого не випливе, значить, у нас немає чудодійної сили.

Вони знову жбурнули в річку по грудці землі, і знову з-під води з’явилися чоловік і жінка. Тільки що пливли вони обоє і, досягши берега, як і їхні попередники, зникли між дерев.

Індіянки довго ще сиділи на березі. Вони умовились не кидати більше нічого й вирішили вважати все за випадковий збіг, коли ще щось випливе само собою. А коли ні, їм лишається вважати себе за людей, обдарованих чудодійною силою, бо ж то вони викликали всі ці дива. Дівчата заховалися в кущах і, лежачи на землі, дивились на воду, аж доки зовсім посутеніло й усе вкрив морок. Тоді неквапом рушили до свого села, схвильовані тим, що вони заслужили такої ласки божої.

Торес добувся до Сан-Антоніо аж другого дня по тому, як йому пощастило вибратися з підземної річки. Він дійшов до міста пішки, знесилений і брудний, у супроводі хлопчика-індіянина, що ніс шолом да Васка. Торес хотів показати його начальникові поліції і судді на доказ своїх незвичайних пригод, бо йому кортіло якнайшвидше розповісти про них.

Першим він зустрів на головній вулиці начальника поліції, і той аж скрикнув, угледівши Тореса.

- Чи це й справді ви, сеньйоре Торесе? - начальник спочатку перехрестився, і лише після цього подав йому руку.

Жилава рука, та ще й бруд на ній переконали начальника, що перед ним жива істота.

І тоді він страх як розлютився.

- А я вважав вас уже за мертвого! Ото клятий собака цей Хосе Манчено! Він прийшов сюди і заявив, ніби ви загинули й до страшного суду лежатимете всередині гори майя.

- Він - йолоп, а я тепер чи не найзаможніша людина в Панамі,- велично відповів Торес.- Нарешті, як і колишні зважливці-конквістадори, я переміг усі труднощі й добрався до самих скарбів. Я бачив їх. Ось...

Торес засунув руку в кишеню штанів, щоб вийняти звідти вкрадені самоцвіти, але вчасно похопився: надто багато очей привернуло його обшарпане вбрання.

- Мені треба вам чимало розказати,- мовив Торес начальникові,- але тут незручно говорити. Я стукав у двері покійників і вбирався в одяг мертвяків. Я пробув деякий час у товаристві людей, що померли вже чотириста років тому, але не спорохнявіли. І я бачив, як вони помирали вдруге, топившись. Я пройшов горами й крізь гори, снідав із Загубленими Душами й дивився у Свічадо Світу. При нагоді я докладно розповім про все. І вам, моєму найкращому приятелеві, й шановному судді. Бо я хочу забагатіти сам і збагатити вас.

- Чи не випили ви часом прокислої пульки? - недовірливо спитав начальник поліції.

- Я не пив нічого, крім води, відколи виїхав із Сан-Антоніо,- була відповідь.- А тепер я піду додому, добре нап’юся, скупаюся, щоб змити з себе весь бруд, та вберусь у пристойний одяг.

Але він не відразу потрапив додому. Голодрабе хлопча, як тільки уздріло Тореса, підбігло до нього й подало якийсь папір. Торес упізнав конверт державної радіостанції і подумав, що то, безперечно, телеграма від Рігана.

«Робите добре. Конче треба затримати від’їзд Нью-Йорка ще три тижні. П’ятдесят тисяч у разі успіху».

Позичивши у хлопчиська олівця, Торес на звороті телеграми написав: «Переказуйте гроші. Ніколи не повернеться. Загинув у горах».

Ще дві події перешкодили Торесові зразу скупатись і переодягтися. Входячи в крамницю старого ювеліра Родрігеса Фернандеса, він зустрівся зі старим жерцем, якого востаннє бачив усередині священної гори. Торес жахнувся, немов побачив привида,- адже він був певен, що старий потонув у кімнаті богів. І так само, як начальник поліції позадкував, зустрівши його,- так і Торес відсахнувся від жерця»

- Згинь, маро! - скрикнув він.- Ти мертвяк! Твій спотворений труп лежить у горі. Ти привид, дух! Геть звідси! Я вдарив би тебе ножем, якби ти не був безтілесна істота. Ти дух! Згинь зараз же! Я не можу бити примару!

Але примара вхопила його за руки і так уп’ялась у них, що Торес мусив визнати, що помиляється.

- Грошей!..-