Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

До ве­чо­ра во­зи вже бу­ли злаш­то­вані й на­ван­та­жені уся­ким доб­ром. Ха­па­ли і по­хап­цем вкла­да­ли на ху­ри, що бу­ло ціно­витіше. Гри­зельда й усі двірські пан­ни й жіноцт­во пос­те­ре­га­ли, що во­ни навіки по­ки­да­ють і цей давній па­лац князів Виш­не­вецьких, як навіки по­ки­ну­ли лу­бенський, вже зруй­но­ва­ний па­лац. То­до­зя й собі ла­го­ди­лась в до­ро­гу, поз­би­ра­ла своє доб­ро, наб­ра­ла клу­нок су­харів…

- Навіщо ти, То­до­зю, бе­реш су­харі в до­ро­гу, ко­ли ми наб­ра­ли пе­че­но­го й ва­ре­но­го цілу ху­ру? - спи­та­ла в То­дозі пані Суф­щинська.

- Бо я не поїду з ва­ми. Годі мені ти­ня­тись по світах та манд­ру­ва­ти за ва­ми по ва­ших слідах. Я йду до Києва: а в Києві піду в мо­нас­тир в чер­ниці. Те­пер там моє місце, і нігде більше, - про­мо­ви­ла То­до­зя. - Та­ка вже до­ля мені су­ди­лась.

- Прощайте, кня­ги­не! Бу­ду за вас в мо­нас­тирі повік мо­ли­тись бо­гу та бла­га­ти в йо­го лас­ки для вас, бо ви для ме­не бу­ли добрі, - го­во­ри­ла То­до­зя на про­щанні, сто­ячи з клун­ком на пле­чах, з па­ли­цею в ру­ках.

Вже над­ворі смер­ка­ло. Тем­ря­ва за­ку­ту­ва­ла сутінка­ми пиш­ний ста­рий са­док, ста­рий па­лац, баш­ти й бар­ха­ни. Вже ху­ри бу­ли на­по­го­тові ру­ши­ти з дво­ру. Але Гри­зельда жда­ла, до­ки над­ворі зовсім смерк­не. Ко­ли це нес­подіва­но набігли в за­мок шлях­тичі й шлях­тян­ки з близьких сіл і на во­зах і вер­ха­ми.

- Рятуйте нас і схо­вай­те нас в зам­ку, бо вже який­сь загін нас­ту­пає на Виш­не­вець. Ми лед­ве повтіка­ли й спас­лись од смерті, - го­во­ри­ли втікачі до жовнірів.

- Княгине! тікай­те звідсіль! Тікай­те за­раз, до­ки маєте час і змо­гу втек­ти, - крик­ну­ла То­до­зя до Гри­зельди. - Тікай­те, бо за­ги­не­те усі, за­ги­ну й я! Во­на вгляділа на при­гор­ку під лісом, як ба­гат­тя блис­ну­ло раз і по­гас­ло, потім блис­ну­ло вдру­ге й знов по­гас­ло на хви­ли­ну. Але не­за­ба­ром ба­гат­тя спах­ну­ло й підня­ло чер­воні язи­ки ви­со­ко вго­ру. Дим забілів на яс­но­му небі й підняв­ся вго­ру клуб­ка­ми. То­до­зя зна­ла, чиї ру­ки підкла­да­ли підпал в ба­гат­тя, зна­ла во­на і для чо­го роз­па­лю­ва­ли те ба­гат­тя.

- Одчиняйте бра­му! Тікай­те мерщій звідсіль! - кри­ча­ла То­до­зя, біга­ючи по дворі, по по­ко­ях в па­лаці, мов не­са­мо­ви­та.

Гризельда й усе жіноцт­во сто­яли, не­на­че мертві. Во­ни й самі не зна­ли га­разд, чи тіка­ти, чи замк­ну­тись в твер­дині. То­до­зя побігла й звеліла од­чи­ни­ти бра­му. Во­на взя­ла попід ру­ки Гри­зельду й по­са­ди­ла в ка­ре­ту, а потім по­да­ла їй ма­ло­го си­на Ми­хай­ла, вхо­пив­ши йо­го обіруч попід пах­ви.

- Тікайте і нігде не спи­няй­тесь! Тікай­те, що є си­ли! Про­щай­те, кня­ги­не, на віки вічні! По­ба­чусь з ва­ми хіба на тім світі.

А ба­гат­тя під лісом все роз­го­рю­ва­лось і підніма­ло вго­ру довгі чер­воні язи­ки, не­на­че ли­за­ло віковічні ду­би по зе­ле­но­му гіллі, по чор­них стов­бу­рах. То­до­зя пог­ля­ну­ла на те ба­гат­тя, на той страш­ний знак помс­ти й смерті. В неї сер­це за­ми­ра­ло.

Усі двірські пан­ни, усе жіноцт­во, що бу­ло в зам­ку, усі хап­ком сіли на во­зи. Гри­зельда пла­ка­ла. Пла­ка­ли й усі пан­ни. Во­ни пос­те­ре­га­ли, що по­ки­да­ють за­мок навіки. Во­ни ру­ши­ли з дво­ру.

- Ой бо­же мій! знов за­би­ла мені па­мо­ро­ки оця біга­ни­на та оці вте­ки, - крик­ну­ла ба­ба Ган­на з во­за. - Я ж зви­ну­ла свої нові кун­туші та шов­ко­вий но­вий жу­пан, пок­ла­ла долі в ку­точ­ку та спох­ва­ту за­бу­ла уб­га­ти їх у скри­ню. Приїду в Зба­раж в зас­мальцьова­но­му жу­пані. Оце яка на­пасть! Оце яка ха­ле­па! Оце на­ха­ба ко­зацька!

Але бра­ма заск­рипіла й од­чи­ни­лась.

Це вже бу­ло ля­го­ма вночі. Во­зи ру­ши­ли з місця й їх не­на­че вих­ром підхо­пи­ло й по­нес­ло по до­розі на Зба­раж.

Тодозя ти­хою хо­дою пря­му­ва­ла шля­хом до Києва. Не встиг­ла во­на вий­ти за Виш­не­вець, як ко­ло зам­ка хтось гурк­нув з руш­ниці. То­до­зя до­га­да­лась, до чо­го сто­су­вав­ся той вистріл, і пе­рех­рес­ти­лась: во­на на­пев­но зна­ла, що загін по­чи­нає на­пад, вже прис­ту­пає до зам­ка.

Тодозя йшла би­тим шля­хом попід лісом і все ог­ля­да­лась на по­ки­ну­тий па­лац та на за­мок. Ба­гат­тя під лісом по­гас­ло, тільки чер­во­ною пля­мою жевріла куп­ка жа­ру. Але за­те зго­дом в зам­ку спах­ну­ло здо­ро­ве по­лум'я. Загінщи­ки підко­ти­ли під бра­му кільки возів со­ло­ми і підпа­ли­ли їх. По­лум'я спах­ну­ло і швид­ко зай­ня­ла­ся бра­ма, зай­ня­ла­ся й де­рев'яна баш­та над бра­мою. Вда­ри­ли з руш­ниць гус­то та час­то, не­на­че об залізну покрівлю зас­ту­котів здо­ро­вий град. За­рев­ли гар­ма­ти. Ко­за­ки полізли на ва­ли, розт­ро­щи­ли бар­ка­ни, роз­ки­да­ли ру­кош­ма час­токіл і за­па­ли­ли ста­рий па­лац князів Виш­не­вецьких. Усі жовніри, усі втікачі по­ля­ки по­ляг­ли в зам­ку го­ло­вою до од­но­го чо­ловіка.

Вже да­ле­ко зай­шла То­до­зя в ліс. В лісі бу­ло по­ночі, на­че в льоху. Ко­ли це се­ред ліса не­на­че хтось освітив вер­хи ста­рих дубів та віковічних грабів, не­на­че сон­це, схо­дя­чи з-за го­ри, ки­ну­ло проміння на вер­шеч­ки де­ре­ва. Вер­хи за­чер­воніли, не­на­че об­литі кров'ю. Світ все прибільшу­вавсь та дуж­чав, не­на­че чи­ясь ру­ка розк­ла­да­ла десь близько ба­гат­тя. Блис­ну­ли нарізні ду­би на га­ля­вині, що сто­яли опрічні од лісу. Ти­хий чер­во­ний світ по­лив­ся по гальовині. Не­бо над Виш­нев­цем за­чер­воніло. В лісі тхну­ло зга­ря­ти­ною. То­до­зя зля­ка­лась то­го кров'яно­го світу на де­реві: ліс став чер­во­ний, не­на­че пек­ло; зга­ря­ти­на та сма­ля­ти­на за­би­ва­ла дух. То­до­зя йшла і го­лос­но про­мов­ля­ла мо­лит­ви. Тільки що во­на вий­шла з лісу на чис­те по­ле, як од­ра­зу вгляділа страш­ну по­же­жу, схо­жу на пек­ло: ко­за­ки підпа­ли­ли Єреміїн тік. Безліч дов­гих оже­редів та стіжків но­во­го, тільки що вве­зе­но­го хліба за­па­ла­ли за­ра­зом.

Вранці од давнього зам­ка, од па­ла­цу давніх слав­них князів Виш­не­вецьких не зос­та­лось і приз­на­ки.

XII

Вночі в літні об­ля­ги приїха­ла Гри­зельда до Зба­ра­жа. В Зба­раж збіглись з сіл та місте­чок польські шлях­тичі, жи­ди та по­ка­то­ли­чені ук­раїнські шлях­тичі, спа­са­ючи своє жит­тя од за­гонів Кри­во­но­са та По­лов'яна. В місті бу­ло так ба­га­то лю­дей, не­на­че во­ни з'їжджа­лись на яр­ма­рок. Де­які польські дідичі поп­ри­во­зи­ли цілі ху­ри з скар­ба­ми і хо­ва­ли їх в зба­ражській твер­дині. Скрізь був гар­ми­дер, скрізь бу­ла біга­ни­на. Для Гри­зельди і її дво­ру з ве­ли­кою труд­но­тою знай­шли квар­ти­ру в не­ве­личкій ха­тині в од­но­го міща­ни­на. Кімнат­ки бу­ли тісні, ни­зенькі. Вікон­ця бу­ли схожі на дірки, поп­рорізу­вані в стінах. І сіни, і кімна­ти бу­ли зас­тав­лені скри­ня­ми, скринька­ми та уся­ки­ми па­кун­ка­ми з князівським доб­ром. По стінах на кілках бу­ли по­розвішу­вані до­рогі кун­туші та сукні. По сто­лах, по стільцях ва­ля­лись не зви­нуті, не схо­вані усякі удя­ган­ки та уб­ран­ня. Все те при­па­ло