Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

метою Монне в Європейській спільноті вугілля та сталі. Однак британці вважали Спільноту тонким краєчком клина, який континент забивав у британські справи, а її значення — незрозумілим, а тому ще небезпечнішим. Роз’яснюючи Ачесону причини відмови Британії від членства, Бевін заявляв: «Коли на кону такі життєво важливі речі, ми не можемо купувати кота в мішку, і [я] цілком певен, що якби американці опинилися в подібній ситуації, то міркували б так само». Ще колоритніше він висловився про свої сумніви щодо Ради Європи, звертаючись до своїх радників: «Коли ви відкриваєте скриньку Пандори, то не можете бути певні, які троянські коні з неї повискакують».

Деякі аргументи британців були економічні. Британська економіка — особливо в тому, що стосувалося торгівлі — здавалася набагато здоровішою, аніж економіка її континентальних сусідів. У 1947 році вартість британського експорту дорівнювала вартості експорту Франції, Італії, Західної Німеччини, країн Бенілюксу, Норвегії та Данії разом узятих. Поки західноєвропейські держави переважно торгували одна з одною, Британія мала розгалужені торговельні відносини з усім світом: насправді частка торгівлі Британії з Європою в 1950 році була значно меншою, ніж у 1913 році.

Отже, в очах британських урядовців утрати країни значно переважили б здобутки, якби вона взяла на себе зобов’язання в межах економічних домовленостей з країнами, перспективи яких здавалися дуже непевними. За рік до пропозиції Шумана позиція Сполученого Королівства, озвучена в приватних розмовах деякими високопосадовцями, була така: «Ми не зацікавлені в довготерміновій економічній співпраці з Європою. У найкращому разі це виснажуватиме наші ресурси. У найгіршому — серйозно підірве нашу економіку». До цього варто додати особливі застереження Лейбористської партії щодо приєднання до таких континентальних домовленостей, які могли обмежити їхню свободу у впровадженні «соціалістичної» політики в країні — політики, тісно пов’язаної з корпоративними інтересами давніх промислових союзів, які, власне, і заснували Лейбористську партію п’ятдесят років тому. У 1950 році, коли пропозиція Шумана перебувала на (короткому) розгляді, виконувач обов’язків прем’єр-міністра Герберт Моррісон пояснював уряду: «Нічого хорошого в цьому немає, ми не можемо цього зробити, Даремська гірнича асоціація на це не піде».

Крім цього, була ще Співдружність. У 1950 році британська Співдружність охоплювала великі території Африки, Південної Азії, Австралазії та Америк, і більшість цих земель усе ще контролювала Британія. Колоніальні регіони від Малаї до Золотого берега (Гани) одержували чисті прибутки в доларах і зберігали в Лондоні значні суми — сумновідомі «стерлінгові запаси». Співдружність усе ще постачала значну частку сировини та продуктів харчування; до того ж «імперія», як більшість усе ще її називала, була невід’ємною частиною британської національної ідентичності, принаймні так тоді здавалося. Більшість політиків вважала очевидно нерозсудливим — та й практично неможливим — приєднання Британії до будь-якої континентальної європейської системи, яка відрізала б країну від цього іншого виміру її існування.

Британія була частиною Європи, але водночас і частиною всесвітньої англофонної імперіалістичної спільноти. А ще вона мала дуже особливі відносини зі Сполученими Штатами. Британці ставилися до Америки неоднозначно: здалека вона здавалася їм «раєм споживчих розкошів» (Малкольм Бредбері), що контрастував з їхнім власним повним обмежень життям, і саме тому вони її зневажали. Та їхні уряди продовжували вірити в те, що пізніше дістане назву «особливих відносин» між двома країнами. Почасти причина полягала в тому, що під час війни Британія була присутня за «головним столом» у Ялті та Потсдамі як одна з трьох Великих держав, а також третя ядерна держава після успішного випробування британської бомби в 1952 році. Також мала значення тісна співпраця між двома країнами власне впродовж війни. І ще трохи важило особливе англійське почуття зверхності щодо країни, яка витіснила їх з імперської верхівки[95].

Американці були в розпачі від небажання Великої Британії поєднувати долю з Європою та роздратовані через її наполягання на тому, щоб зберегти імперський статус. Утім позицію Лондона в 1950 році визначало дещо більше, ніж імперський самообман чи кровожерливість. Як пізніше зазначав Жан Монне у своїх мемуарах, Британію ніколи не захоплювали і не окуповували: «вона не мала потреби звільнятися від історії». Для британців Друга світова війна стала досвідом національного примирення та згуртованості, а не їдким надривом державної і національної тканини, яким вона закарбувалася в пам’яті людей по той бік протоки. У Франції війна оприявнила всі недоліки національної політичної культури; у Британії вона ніби підкреслила всі здобутки та чесноти національних інституцій і звичаїв. Для більшості бритів Друга світова війна була війною між Німеччиною та Великою Британією, з якої Британія вийшла переможною та самоствердженою[96].

Це відчуття тихої гордості за спроможність країни страждати, терпіти та перемагати відрізняло Британію від континенту. А ще воно формувало політичну культуру післявоєнних років. На виборах 1945 року Лейбористська партія вперше в історії здобула чітку парламентську більшість і, як ми побачили, заохотила хвилю націоналізації та соціальних реформ, апогеєм яких стала Конституція першої держави всезагального добробуту. Попри те, що урядові реформи призвели до напрочуд незначних змін у глибинних звичках та схильностях нації, вони здебільшого користувалися популярністю. Джон Бойнтон Прістлі висловився про це на сторінках видання New Statesman у липні 1949 року так: «Ми — соціалістична монархія, яка насправді є останнім пам’ятником лібералізму».

Внутрішня політика в післявоєнній Британії була зосереджена на питаннях соціальної справедливості та інституційних реформах, необхідних для її втілення. Значною мірою це стало наслідком загальної неспроможності попередніх урядів дати раду соціальній нерівності; потрібні державні витрати — на охорону здоров’я, освіту, транспорт, житло, пенсії тощо — знову із запізненням опинилися в центрі порядку денного та здавалися багатьом цілком заслуженою винагородою за нещодавні жертви, яких зазнала країна. Але водночас це означало, що більшість британських виборців (і чимало членів британського парламенту) і гадки не мають про те, яка бідна їхня країна і чого їм коштувало перемогти в епічному протистоянні з Німеччиною.

У 1945 році Британія була неплатоспроможною. Мобілізація в країні охопила більшу кількість осіб і тривала довше, ніж деінде: у 1945 році з 21,5 мільйона зайнятого дорослого населення 10 мільйонів чоловіків і жінок або тримали в руках зброю, або виготовляли її. Вінстон Черчилль не намагався обмежити військові зусилля Британії її ресурсами і поставив на карту все, беручи позики в американців та продаючи британські заморські активи, щоб забезпечити безперебійне надходження грошей та матеріальних ресурсів. За висловом одного з очільників британського Казначейства за часів війни, у ті роки «Англія перетворилася з найбільшого у світі кредитора на найбільшого боржника». Друга світова війна коштувала Британії вдвічі дорожче, ніж Перша світова; країна втратила чверть свого національного багатства.