Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

поза тілом... вир... Я ривком спустив ноги з ліжка, сів, розтираючи очі й масажуючи скроні. Коли закінчив розповідати все Рендому, сонце ще світило у вікна, але було вже на вечірньому прузі. Він відіслав мене трохи подрімати. Тоді я відчував певний розлад, спричинений переходом крізь Тіні, а наразі був у повному порядку, от тільки не знав, котра тепер може бути година.

Я потягнувся, встав, причепурився й натягнув свіжий одяг. Знав, що мені вже не заснути знову. До того ж я зголоднів. Виходячи зі свого помешкання, я прихопив теплий плащ. Мені хотілося піти кудись поїсти, а не шукати щось у коморі. Мав настрій прогулятись; я, мабуть, уже сто років не виходив з палацу, не був у місті. Спустився сходами, потім зрізав кут, пройшовши кількома кімнатами та великим залом, — звідси був вихід до того коридору, яким я мав би ще чалапати й чалапати, якщо б одразу пішов ним від сходів. До того ж тоді б я не побачив гобеленів, з якими хотів привітатись: ідилічна сцена — парочка кохається в лісі, завершуючи таким чином свій пікнік, і сцена полювання — вершники зі собаками переслідують оленя, і, здається, він ще має шанс відірватися від них, якщо наважиться на стрибок через прірву, що розверзлася перед ним...

Помилувавшись гобеленами, я дійшов коридором до задніх дверей, біля яких напівсонний вартовий на ім’я Йорді, почувши зненацька мої кроки, стрепенувся, намагаючись удати пильність. Я зупинився перекинутися з ним словом і дізнався, що його змінять із варти лише опівночі, а це буде аж за дві години.

— Збираюся прогулятися до міста, — сказав я. — Знаєш гарне місце, де можна поїсти о цій порі?

— А якій кухні ви віддаєте перевагу?

— Сьогодні я не проти дарів моря, — зробив вибір.

— Тоді спробуйте завітати до «Раю Моряків»[54], це на Головній алеї, ближче до того кінця. Там чудова кухня, і це вишукане місце...

Я заперечно похитав головою.

— Тільки вишуканості мені й не вистачало, — відповів.

— «Невід» усе ще вважають непоганим рибним ресторанчиком — він на розі Ковальської і Залізної. Це місце не гониться за вишуканістю.

— А ти сам туди пішов би?

— Раніше вчащав, — відповів Йорді. — Але віднедавна це місце вподобали аристократи і багаті торговці. Тому тепер я б там почувався незручно. У ресторанчику щось на кшталт клубу.

— Ні, чорт забирай! Мені не потрібні балачки чи клубна атмосфера. Я хочу лише шматок свіжої смачної риби. Куди б ти пішов по найсмачнішу рибу?

— Є такий заклад, але неблизько. Але якщо ви дійдете аж до доків, обігнувши бухту, і візьмете трохи західніше... Втім, я не раджу вам туди йти. Уже пізня година, а в темний час доби це не найбезпечніший район.

— Ти не Смертельний провулок маєш на увазі, бува?

— Його так називають іноді, сер, бо вранці там час від часу знаходять мертві тіла. Може, ви все ж таки краще завітали б до «Невода», зважаючи на те, що збираєтеся йти без супроводу.

— Одного разу Джерард водив мене туди. Щоправда, вдень. Гадаю, я знайду туди дорогу. Як називається ця забігайлівка?

— Е-е... «У Кривавого Білла», сер.

— Дякую. Перекажу Біллові твої вітання.

Він похитав головою.

— Вам це не вдасться, сер. Теперішню назву заклад отримав після того, як перейшов до нового господаря. У спадок. Тепер там хазяйнує кузен Білла, Енді.

— Еге, зрозуміло. А якою була попередня назва забігайлівки?

— «У Кривавого Сема», — відказав той.

Ну, і нехай, чорт забирай. Я побажав йому на добраніч і вийшов на вулицю. Стежка привела мене до коротеньких сходів на схилі пагорба, а далі побігла садом й уперлася в бокові ворота. Інший вартовий відчинив їх для мене. Ніч була прохолодна і дихала димом вогнищ, на яких згоряла осінь, що панувала у світі. Я наповнив легені цим духом, а тоді видихнув, наближаючись до Головної алеї, а віддалений стукіт копит бруківкою долинав до мене, наче крізь сон. Подумати лишень, я майже забув про нього... Ніч була безмісячна, але зоряна, а до того ж обабіч Головної алеї на високих стовпах світилися і кулі з фосфоресцентною рідиною, навколо яких кружляли нічні метелики.

Діставшись еспланади, я стишив кроки. Повз мене пропливло кілька закритих екіпажів. Старий, який вигулював на ланцюжку крихітного смарагдового дракончика, торкнувся свого капелюха, коли я проходив мимо них, і мовив: «Доброго вечора». Він бачив, звідки я йшов, але, гадаю, не впізнав. Мене не дуже добре знають у місті в обличчя. Помалу насторога залишилася позаду, і я відчув, як мої кроки стали пружними.

Рендом не розгнівався на мене так, як міг би. Оскільки Привид не надумував капостей, він не наказав негайно розшукати і знову спробувати вимкнути його. Лише порадив мені подумати над цим і узгодити з ним план дій, найкращий із можливих. Флора вже встигла поспілкуватися з ним, повідомила його про Люка, ким той був насправді, й це трохи заспокоїло його, бо завжди краще знати, хто твій ворог. Я спитав його, як він збирається з’ясовувати з ним стосунки, але відповіді не було. Натякнув лише, що вже скерував до Кашфи таємного агента — збирати інформацію. На мою думку, найбільше стривожив його той факт, що тепер кримінального злочинця Далта треба знову зараховувати до живих.

— Цей чоловік... — протягнув Рендом.

— Так?

— По-перше, я бачив, як Бенедикт прохромив його. Такий удар зазвичай ставить крапку в кар’єрі будь-якого пройдисвіта.

— Цей сучий син виявився міцним горішком, — констатував я. — Або йому з біса пощастило. Чи і те, і те.

— Якщо це той самий тип, він син Дизакратрікс. Ти чув про неї?

— Діла? — сказав я. — Здається, так її звали? Якась релігійна фанатичка? Та ще й войовнича?

Рендом кивнув.

— Через неї ми мали багато клопоту по периметру Золотого Кола, переважно поблизу Бегми. Ти колись бував у тих місцях?

— Ні.

— Бегма найближче з усіх королівств Кола сусідить із Кашфою, і саме це робить твою історію ще цікавішою. Діла раз у раз вдиралася в Бегму, і тамтешні мешканці не могли власними силами протистояти цим нальотам. Урешті-решт вони нагадали нам про альянс зі спільного захисту, до якого входять майже всі королівства Золотого Кола, й тато вирішив власноруч піти проти неї і дати їй урок. Він виступив з обмеженими