Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

Тижні, що минали після повернення Ґрейс, були болючішими для Ханни, ніж ті, коли вона втратила доньку, оскільки жінка зіткнулася з тим, що факти, котрі раніше відкидала, тепер стали очевидними. Роки справді спливли. Френк дійсно помер. Частина життя її дочки минула, і цього не повернути. І коли Ґрейс не було в житті Ханни, вона існувала в житті інших людей. Жінка впіймала себе на думці, що її дитина прожила життя без неї, без жодної думки про неї. З ганьбою Ханна зрозуміла, що відчувала себе зрадженою… власним дитям.

Вона згадала дружину Біллі Вішарта і те, як її радість з приводу повернення чоловіка, якого вона вважала загиблим на Соммі, перетворилася на розпач. Жертва газової атаки, повернувшись додому, він був таким же чужинцем для себе, як і для своєї сім’ї. Промучившись із ним п’ять років, одного ранку, коли в резервуарах замерзла вода, вона стала на перевернуте відро в корівнику й повісилася. Із зашморгу її зніймали діти, бо Біллі так і не міг тримати в руках ножа.

Ханна молилася про терпіння, силу та порозуміння. Щоранку вона просила Бога, щоб допоміг їй витримати до кінця дня.

Якось пополудні, проходячи повз дитячу, Ханна почула голос. Вона сповільнила крок і навшпиньках підійшла ближче до прочинених дверей. Жінка була глибоко схвильована, що побачить, як її дочка нарешті грає з ляльками: всі попередні спроби зацікавити дитину грою були невдалими. Тепер на покривалі лежав іграшковий чайний сервіз. Одна лялька все ще була у вишуканій мереживній сукні, а інша — лише в спідній сорочці та довгих панталонах. На колінах ляльки в сукні лежала дерев’яна прищіпка.

— Час обідати, — сказала дівчинка за ляльку в сукні. Дитина піднесла крихітну чашку до прищіпки для одягу і зробила «ням-ням». — Добре, моя маленька. Тепер час спатки, солоденька. Спунькай! — Вона піднесла прищіпку до губ ляльки, щоб та могла поцілувати її. — Подивись, татку, Люсі засинає, — продовжувала дівчинка, погладжуючи прищіпку витонченою рукою ляльки. — На добраніч, Лулу, на добраніч, мамо! — Цього разу говорила вже лялька в панталонах. — Піду запалю маяк. Сонце сідає. — І лялька подріботіла під ковдру. А лялька зі спідницею голосом дівчинки мовила: — Не хвилюйся, Люсі. Відьма не зловить тебе. Я її знищила.

Не тямлячись, що робить, Ханна влетіла в кімнату й вихопила ляльок.

— Досить тих дурних ігор, чуєш мене? — відрубала вона і вдарила дочку по руці.

Дитина завмерла, однак не плакала: вона просто мовчки дивилася на Ханну.

Одразу ж Ханну переповнило каяття.

— Дитинко, я вибачаюся! Мені дуже шкода. Я не хотіла тебе образити. — Жінка згадала вказівки лікаря. — Вони поїхали, ті люди. Вони зробили погану річ, тримали тебе далеко від дому. А тепер поїхали.

Ґрейс здалася спантеличеною при згадці дому, і Ханна зітхнула.

— Колись одного разу ти все зрозумієш.

До обіду, коли Ханна ридала на кухні, соромлячись свого спалаху гніву, її дочка знову грала в гру, але тепер трьома прищіпками.

Ханна допізна не лягала, шиючи та ріжучи, і вранці дівчинка, прокинувшись, побачила на подушці нову ганчір’яну ляльку, маленьку дівчинку, на фартушку якої було вишито «Ґрейс».

— Мамо, я не можу викинути з голови думку про те, що з нею зараз відбувається, — сказала Ізабель, коли дві жінки сиділи на плетених кріслах під дашком у задній частині будинку. — Вона сумуватиме за нами, за домом. Бідолаха не розуміє, що коїться.

— Знаю, люба, я знаю, — відповіла мати.

Віолетта зробила донці чашку чаю і поставила їй на коліна. Дочка змінилася, змарніла: запалі очі з темними колами, тьмяне та заплутане волосся.

Ізабель уголос проговорила думку, що прийшла їй у голову, можливо, зробивши це, щоб краще зрозуміти її:

— Похорону так і не було…

— Що ти маєш на увазі? — запитала Віолетта. Ізабель останнім часом говорила не дуже зв’язно.

— Усе, що я втрачала, завжди зникало в нікуди. Може, якби були похорони, все було б інакше. Від Г’ю залишилося фото з могили в Англії. Алфі — просто ім’я на меморіалі. Мої перші троє немовлят, — троє, мамо, — над їхніми могилами ніколи не служили молебень. А тепер… — вона розридалася, — Люсі…

Віолетта була рада, що їй не довелося справляти похорони синам. Похорони були доказом. Безперечним. Похорони означали визнання того, що її хлопчики були мертвими. І похованими. Це стало би зрадою. А якщо похоронів не було, це означало, що одного чудового дня вони можуть весело ввірватися на кухню і запитати, що на вечерю, і сміятися з нею над тією безглуздою помилкою, яка примусила її на мить повірити, — уявити собі, — ніби вони пішли назавжди.

Віолетта уважно обдумувала кожне слово.

— Мила, Люсі не померла. — Ізабель, здавалося, не звертала уваги на зауваження, і її мати насупилася. — Усе це не твоя вина, люба. Я ніколи не пробачу цього чоловіка.

— Я думала, мамо, що він любить мене. Він сказав мені, що для нього я найдорожча у світі. А потім зробив таку жахливу річ…

Пізніше, коли Віолетта полірувала срібні рамки зі світлинами своїх синів, вона всоте прокручувала цю ситуацію в голові. Якщо ти полюбиш дитину всім серцем, немає понять «правильно» чи «неправильно».

Вона знала жінок, котрі народжували дітей від чоловіків, яких вони ненавиділи, чи навіть від ґвалтівників. І жінки гаряче любили своїх діточок, весь час ненавидячи ту тварюку, що була їхнім батьком. Віолетта занадто добре знала: від любові до дитини себе не захистиш.