Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

Аромат свіжого лісового повітря змішувався із запахом вологої землі, коли Айдас та інші члени його родини вирушили в ліс на полювання. Полювання на лисиць було старовинною традицією столиці, і цього разу вони мали намір провести його з належною розкішшю та помпезністю.

Кортеж із кінних екіпажів та вершників проїжджав старовинними шляхами, які вели до глибокого лісу, де три стежини сходилися в одну, змушуючи кожен дім привітатися між собою та побажати удачі. З’їхалася уся еліта столиці, і Айдас встиг почути, як Мію обговорювали дружини його друзів. 

Айдас сидів на своєму темному жеребці на чолі процесії свого дому, вдивляючись в густі хащі, що ховалися під ранковим туманом. Позаду нього його сестри, а їхні чоловіки, зосереджено обговорюючи тактику полювання, перевіряли зброю та готували свої мисливські рушниці.

– Мені здається, цьогорічна погода обіцяє бути сприятливою для полювання, – зауважила Селін, поправляючи чорну хутряну шаль на плечах.

– Це точно, сестро. Холодний вітер допоможе собакам швидше взяти слід, – додала Кларісси, злегка усміхаючись. – А ти, Айдасе, на які трофеї цього разу сподіваєшся?

Айдас всміхнувся у відповідь, ледь піднявши брови. 

– Лисиці в цьому лісі надто хитрі, не знаю, чи матиму достатньо сил ганятися за ними сьогодні. 

Селін насмішливо підвела голову, дивлячись на нього. 

– Сподіваюся, що цього разу ти не забудеш дати мені шанс виявити себе, – її голос був одночасно грайливим і сповненим рішучості. – Бо минулого разу ти обігнав усіх… 

– Та ні, річ не в тім, просто кепсько почуваюся сьогодні. 

До перехрестя трьома дорогами наближалися різні родини. Айдас оглянувся, подумавши, що цього року незвично людно. Не в кожного були коні, тому дехто був автівкою. 

Він відчував дивний мандраж і потребу роздивитися все довкола, наче шукаючи небезпеку.  

Дорогою ліворуч на білому до смішного дорогому жеребці повільно пленталася Мія, і серце Айдаса пропустило важкий удар. 

Її темне руде довге кучеряве волосся розвивалося на вітрі, виблискуючи відтінками сонячного проміння. Пальто білосніжного кольору, яке вона обрала, виглядало розкішно, але зовсім не годилося для такої погоди та події. Воно підкреслювало її витонченість, але, здавалося, що від найменшої краплі бруду втратить свою ідеальну чистоту.

Айдас не міг відірвати від неї погляду. Він дивився, як вона граційно сидить на коні, і на мить забув, що веде свого. Опустивши погляд на свій браслет, який виблискував під осіннім сонцем, чоловік випадково направив свого коня до брили обабіч шляху. Тільки гучне фиркання коня вивело його з трансу, змусивши повернутися до реальності й швидко направити тварину назад на дорогу.

– Обережно! – вигукнули сестри. 

– Тихіше, малюче, – скомандовав жеребцю.

Мія помітила Айдаса, її очі на мить округлилися, а потім, різко відвернувши голову, дівчина поскакала вперед, щоб точно не зустрітися з його родиною на перехресті. 

– То в неї, – почав він тихо, собі під ніс, – є такий ж браслет? – хотів роздивитися, але дівчина вже була далеко попереду. 

Йому потрібно було знати. 

Це не давало спокою ночами.

Зціпивши зуби та ведучи свою родину до лісу, Айдас не міг дочекатися, коли ж влаштує власне полювання на свою лисицю – знайти цю бестію в лісі та поглянути на її руки. 

І щойно вони розбили невеличкий табір, чоловік, начхавши на чоловіків сестер та батька, пішов сам в ліс, але навряд вони здивувалися, подумавши, що Айдас знову хотів обігнати всіх. Не командний гравець. Поки суперництво було між родинами столиці, то Айдас волів перемогти свою родину. 

Він був досить високим та широкоплечим, що не вигідно для полювання на таких спритних створінь… Але був уважним та вмів слухати. 

Тримаючи рушницю в руках, чоловік йшов швидко, намагаючись здогадатися, де причалила його лисиця.

Дихання бракувало, вперше йому було так важко пробиратися хащами, не розуміючи, чому так швидко виснажився. Чоловік зупинився, озирнувшись. 

Він шукав її з якоюсь незрозумілою впертістю, відчуваючи, що десь тут, зовсім поряд, вона заховалася. Айдас чув перші постріли вдалині, але ігнорував їх, наче знав, що справжня гра почнеться тільки тоді, коли він знайде її. В його голові з’явилося відчуття, що він знає, куди треба йти, щоб побачити Мію. Це не в лісі. Він вийшов до невеличкої долини.

Довелося піднятися на пагорб, але воно було того варте – нарешті побачив її. Мія сиділа на землі на покривалі, наче на пікніку, зовсім не збираючись полювати, а її білий кінь гуляв поруч. Вона щось наспівувала під ніс. Айдас не стримався від усмішки. 

Крикнув їй:

– Руки догори! – і направив на дівчину свою зброю.

Його сміх луною рознісся по лісі, а Мія підскочила, готова схопити свою рушницю. Але Айдас миттю зістрибнув з пагорба, опинившись перед нею і перегородивши шлях.