Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

Мої думки крутилися, як дим над багаттям, невидимими кільцями, що плутали мою логіку. Що тепер? Залишитися тут і бути частиною цього шаленого експерименту чи божеволіти в пошуках повернення додому?

— Ві кар лен гур земін *(Ви наближаєтесь до обраної точки посадки), — мої роздуми різко обірвав чіткий, рівний  голос. Я здригнувся, не одразу зрозумівши, звідки лунає звук, поки не збагнув, що це голос ШІ корабля.

Кук, який досі мовчав, повернувся до мене і добродушно усміхнувся.

— Ден, я гадаю, твої плавальні шорти не найкращий вибір для того, щоб дослідити нову планету. Час оновити гардероб.

— У мене є вибір? — я гірко всміхнувся.

— Не цього разу, — кивнув професор. — Ходімо, покажу тобі, дещо.

Ми телепортувалися до шлюзу в одну мить — відчуття було схоже на раптовий поштовх у грудях, після якого світ перетворився на калейдоскоп. Переді мною в ніші стояв сніжно-білий скафандр, що виглядав як щось середнє між костюмом дайвера і високотехнологічною бронею.

— Це що, новітня версія спандекса? — пожартував я, намагаючись приховати тривогу.

— Щось подібне, — відповів Кук з усмішкою. — Це стандартний скафандр для адаптації до суворих умов. Просто підійди і сприся на нього.

— І все? Він сам одягнеться?

— Уяви, що це вдосконалена форма обіймів, — втрутилася Ліе, злегка посміхаючись.

Я підійшов, як він сказав, і сперся спиною на поверхню скафандра. Здавалося, він ожив: з тихим шелестом конструкція розкрилася і охопила моє тіло. М’яке і тепле внутрішнє покриття прилягло до шкіри, а поверхня закрилася, залишаючи відкритим лише обличчя.

— Шолом закриється автоматично, як тільки ти залишиш корабель, — пояснив Кук. — Це потрібно, щоб вберегти тебе від шкідливої атмосфери планети. Твої легені не пристосовані до місцевого повітря.

— А я думав, у вас тут скрізь кисневі курорти, — буркнув я, обережно рухаючи пальцями в скафандрі.

Кук нічого не відповів, тільки посміхнувся і жестом показав, щоб я приготувався. Ми всі зібралися у шлюзі, і злегка помітний поштовх повідомив про посадку корабля.

Шлюз повільно розкрився. Перед нами відкрився пейзаж, який я ніколи не забуду. Болото. Нескінченне й безжалісне, воно розтягнулося до горизонту. Місцями поверхню прорізали калюжі. З них підіймалися тонкі нитки диму, які плавно розчинялися у вологому повітрі, нагадуючи примар, що тихо танули в ранковому серпанку. Звідусіль підіймався густий туман, крізь який лише місцями проглядали чорні, порослі мохом скелі та гейзери.

— Ну, як тобі наш «курорт»? — запитала Лея, через інтерком.

— Ти звикай, — кинув Кук. — Це ще не найгірший ландшафт, який нам траплявся.

Я мовчки дивився. Гейзери, розкидані по всій болотистій поверхні, час від часу вибухали фонтанами пари, яка мала нездоровий сірий відтінок. Здавалося, планета дихала, видихаючи отруту, яка розчинялася у вічному тумані.

Озирнувшись назад мало не оступився. Корабель. Зовні космічний корабель виглядав як витвір мистецтва, створений на межі природи та технологій. Його корпус виглядав так наче відшліфований водою до ідеальної форми. Плавні, аморфні лінії обшивки переливалися металевим блиском з легким відтінком перламутру, і здавалось, що світло ковзає по поверхні. Жодної зайвої деталі — ні антен, ні панелей, ні з'єднань — лише ідеальна цілісність.

Корабель завис на висоті метра над землею, утримуючись у повітрі завдяки невидимій силі. Жодних звуків чи вібрацій — тільки тінь під ним. Це створювало відчуття, ніби корабель несе в собі якусь незбагненну легкість, хоча його розмір натякав на величезну вагу. По габаритам корабель нагадували трипалубну морську яхту.

Трап складався з ряду дисків, які теж висіли у повітрі, утворюючи невелику дугу від входу корабля до землі. Кожен диск сяяв м’яким білим світлом, створюючи ілюзію, що вони не є фізичними об’єктами, а лише проекціями. 

— Ден, не зупиняйся, — окликнув мене Кук, — ми тут не на екскурсії. Намагайся іти чітко за мною, слід в слід. Оступишся, може затягнути.

Я ковтнув, розуміючи, що доведеться рухатися цією планетою. Перший крок по слизькому грунті виявився справжнім випробуванням. Ноги миттєво загрузли в трясовині, яка видавала липкий, всмоктувальний звук, ніби болото не бажало мене відпускати.

Ми вирушили вперед, рухаючись у бік напівсфери, покритої густим бордовим мохом, що виглядала з туману. За кілька десятків метрів, під ногами з`явилася стежка, зроблена з матеріалу схожого на пластик. Вона, де інде була покрита шаром того ж  моху. Коли ми наблизилися до сфери, стіна перед нами розчинилася, відкриваючи вхід.

— Що це? — запитав я, заворожений.

— Побачиш, заходь, — відповіла Ліе, загадково всміхнувшись.

Ми увійшли всередину, і світ переді мною знову змінився. Одна мить — і я вже стояв у приміщенні, яке могло б стати мрією архітектора-мегаломана. Це був ангар, настільки величезний, що його стіни зникали вдалині. Простір розділяли силові поля, крізь які пробивалися тьмяні блиски якихось дивних механізмів.

— Як ми тут опинилися? — спитав я ледь чутно.

—  Телепортаційний ліфт — відповів Кук, без зайвих емоцій.

Я підняв очі і помітив, що стеля і стіни вкриті незрозумілими символами, які світилися м’яким світлом. Від побаченого я буквально відкрив рот.

— Це що, ваша лабораторія? — нарешті спромігся я запитати.

— Ні, — відповів Кук з нотками гордості в голосі. — Це архів старшої раси — теріанців. Ми знайшли його під час однієї з експедицій, і тепер використовуємо як базу.

— Старша раса? — перепитав я, намагаючись уявити, хто це міг бути.

— Так, старша раса, древні чи предтечі — підтвердила Ліе. — Вони зникли задовго до того, як ми вперше подивилися на зірки. Але їхні технології досі лишаються найзагадковішими і найпотужнішими. І саме від них ми дізналися як можна врятувати людство.