Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

Небо над садом затягло хмарами, але дощ не падав. Лише повітря стало важчим, насиченим передчуттям. Уляна йшла поруч із бабусею, що легко ковзала між квітами, ніби сама була частиною природи. Сад розсувався перед ними, як би запрошуючи далі, вглиб, де росло ще більше химерних рослин — чорні тюльпани з рубіновим пилком, вогняні лілії, що тремтіли, наче дихали.

— Цей сад… — прошепотіла Уляна. — Він реальний?

— Він існує між світами, — відповіла бабуся. — Тут зустрічаються ті, хто вміє бачити більше. Наше місце сили. Ти приходила сюди уві сні, коли була ще зовсім малою. Твоя душа шукала істину, яку тобі забороняли знати.

— Мама...

— Вона хотіла вберегти тебе, — м’яко сказала бабуся. — У її серці жила тривога. Моя дочка… твоя мати… колись теж мала силу. Але вона відвернулась від неї, заплатила за це важку ціну. Вона вирішила, що твоя доля — бути звичайною. І тому відрізала тебе від мене.

— Але чому зараз усе повертається?

Бабуся зупинилась біля дерева, що світилась м’яким золотим сяйвом. У його кроні співали беззвучні птахи, прозорі, як дим.

— Бо в світі знову піднімається те, що спить у тіні. Стара сила прокидається. І ти — її частина, Уляно. У твоїй крові — дар. Та й прокляття. Те, що можеш прийняти… або втратити себе.

Уляна стояла мовчки, відчуваючи, як усе всередині неї колишеться — страх, здивування, але й щось схоже на полегшення. Вона не була божевільною. Вона не вигадувала ці сни. Вона — частина чогось давнього.

— Я навчусь? — запитала нарешті. — Ти навчиш мене?

Бабуся кивнула.

— Якщо підеш за мною. Якщо наважишся не тільки бачити правду, а й жити з нею.

Сад почав змінюватися — квіти затремтіли, небо розкололося світлом. Із глибини дерев вийшли тіні. Вони ще не нападали, лише спостерігали. Час розкриття минув — настав час вибору.

— Ми не самі, — прошепотіла Уляна.

— Ніколи не були, — відповіла бабуся, і її очі засвітились тим самим світлом, що прокидалося в Уляні.

Вони зробили перший крок у глибину невідомого.

Доторк до справжньої сили

Уляна сиділа на лавці в затишному квітковому саду, де повітря пахло медом, м’ятою і ще чимось невловимо знайомим. Її бабуся — стара жінка в темно-синій сукні, з пасмом срібного волосся, заплетеним у косу — повільно йшла до неї крізь ряди квітів різних кольорів.

— Ти ж справжня, — прошепотіла Уляна, коли їхні очі зустрілися. — Не сон?

— І так, і ні, — усміхнулася бабуся. — Ми з тобою давно знайомі, Улянко. Просто ти досі не знала, що ті сни — це більше, ніж сни.

Уляна встала, і бабуся ніжно обійняла її. Її дотик був теплим, наче сонце після дощу. Дівчина відчула, як щось давнє і знайоме струменіє між ними — як пісня крові.

— Чому я тебе не пам’ятаю?.. — тихо спитала вона.

— Твоя мати захищала тебе. Думала, що якщо не скажемо, то й сила тебе обійде стороною. Але це не так працює. Сила — не хвороба. Це дар, який не можна заглушити.

Уляна опустила погляд. Усе в ній переверталося.

— Я відьма?

— Ти — спадкова. І твоя мати також. Вона просто колись відмовилась. Але доля не питає дозволу.

Того вечора бабуся провела Уляну до невеликого дерев’яного будиночка в глибині саду — він був наповнений сушеними травами, банками з настоями, книгами без назв. Тут почалося її навчання.

Вона вчилася чути дерева, розуміти шепіт води, відчувати енергію людей, навіть коли вони мовчать. Бабуся навчала не закляттям, а розумінню світу — наче розкривала завісу між світами.

Але через кілька днів спокою Уляна вперше відчула тривогу. Сад раптом затих. Повітря стиснулось, а квіти злегка пригнулись, ніби від страху. Із краю дерев визирало щось. Тінь, темна пляма серед світлого простору.

— Що це? — прошепотіла вона.

— Перша тріщина, — відповіла бабуся. — Темрява знає, що ти пробуджена.

Уляна відчула, як всередині неї здіймається хвиля — не страху, а сили. Вона більше не була беззахисною. Але й більше не була просто дівчиною.

…Темрява знала.

Це відчувалося, наче чийсь погляд спалює спину, хоча навколо — ні душі. Уляна стояла поруч із бабусею, спершись на старий дуб, що ріс на межі саду. В повітрі щось змінювалося: аромати ставали важчими, кольори тьмяніли.

— Це не просто тінь, правда? — спитала Уляна.

— Ні, — серйозно відповіла бабуся. — Це щось, що довгий час спало. І тепер пробудилося, бо відчула тебе. Таке завжди трапляється, коли одна сила оживає — інша прокидається, щоб її знищити.

— Але чому я? Я ж нічого ще не вмію…

— Вмієш більше, ніж думаєш. Але головне — ти носиш те, що ця темрява колись втратила. І вона хоче це повернути.

Бабуся провела Уляну до невеличкого ставка біля будинку. Вода була спокійною, та коли Уляна нахилилась — у її відображенні на мить з’явилося інше обличчя: бліде, з чорними очима. Вона відсахнулась.

— Бачиш? — мовила бабуся. — Це знак. Темрява пробує дістатися до тебе через сни, через дзеркала, через слабкість.

Уляна зіщулилась, але відчувала не лише страх, а й щось більше — виклик. Темна тінь ніби кликала її до поєдинку. І водночас… здавалося знайомою.

— Мені не здається, що вона просто хоче мене знищити, — прошепотіла дівчина. — Вона хоче… щось інше. Вона мене знає.

— Можливо, — тихо сказала бабуся. — Іноді темрява — не ворог, а дзеркало. Але якщо не навчишся дивитися в нього правильно — воно тебе поглине.

Наступної ночі, коли небо вкрили важкі хмари, а сад занурився в тривожну тишу, Уляна вперше ступила за межу — туди, де кінчався захист бабусиного саду і починалося невідоме. Вона знала: ця зустріч буде неминучою.

І вже в темряві хтось прошепотів її ім’я.