Читати книгу - "Коли сонце було богом"

Ми б не говорили про Роулісона, якби не те, що саме з ним зв’язано прочитання клинопису. Агенти «Інтелідженс сервіс» дуже часто прикривали свою шпигунську діяльність різними науковими дослідженнями та археологічними розшуками, але Роулісон відрізнявся'від усіх них тим, що справді був старанним дослідником клинопису й добився в цій галузі серйозних наукових успіхів. Нічого не знаючи про пошуки, якими займався Гротефенд, він майже за таким самим методом прочитав не тільки імена трьох названих раніше персидських володарів, але й ще кілька знаків абетки староперського клинопису. Ознайомившись, нарешті, 1838 року з працею Гротефенда, Роулісон заявив, що наслідки його власних досліджень були багатьма сторонами значно кращі.

Виконуючи таємні доручення своїх хазяїв, Роулісон часто переїжджав з одного місця на інше. Одного разу, проїжджаючи поблизу селища Бегістун, кілометрів за двісті від міста Керманшаха, Роулісон зупинився здивований перед прямовисною пошарпаною скелею, яка височіла над рівниною метрів на тисячу. За якихось сто метрів од прірви він побачив на ній знамениту Бегістунську таблицю. На плитах, прикріплених до скелі, вимальовувались барельєфи, що зображали бородатих чоловіків у довгому, з шлейфами, персидському вбранні; там же видніли стовпці клинопису.

Той величезний барельєф знали десятки поколінь людей, що населяли країни Близького та Середнього Сходу. Біля підніжжя Бегістунської скелі лежала колись дорога, що вела до Вавілона; тепер там пролягає жвавий торговий шлях, який зв’язує Керманшах з Багдадом. З давніх-давен тим шляхом снують неповороткі купецькі каравани й мандрують самотні подорожани. Загадкові постаті, вирізьблені в скелі, сповнювали забобонним страхом перехожих і тубільців, що жили поблизу.

Барельєф справив на Роулісона глибоке враження. Англієць не раз годинами розглядав його у бінокль. Яке невичерпне багатство історичних відомостей таїлося в тих написах, що складалися з горизонтальних і вертикальних клиноподібних знаків! Розміщення стовпців виразно вказувало на те, що текст подано трьома мовами. Коли, міркував собі Роулісон, уже прочитано староперську абетку, то, може, йому пощастить розгадати таємницю двох інших мов. Доти про це ніхто навіть думати не міг, бо матеріал до порівняння був надто бідний — він складався лише з двадцяти знаків уже згадуваного напису з Персеполя. Тим часом напис на скелі Бегістун був з того погляду неоціненним багатством — у ньому, як підрахував через бінокль Роулісон, було понад чотириста двадцятиметрових рядків клинопису. З таким багатим матеріалом можна було б спробувати прочитати написи невідомими мовами.

Проте справа та була далеко не проста. Насамперед треба було вилізти на стрімку скелю і, висячи над прірвою, точно, риска за рискою, перемалювати. всі знаки.

А в такій роботі не обійтися без довгих драбин, вірьовок і гаків — спорядження, яке трудно було роздобути в примітивних умовах краю.

Але відтоді прагнення добратися до барельєфа не давало Роулісону спокою. Він тижнями ретельно досліджував кожний виступ скелі і обмірковував різноманітні способи цього карколомного сходження. Одного разу Роулісон зробив відкриття, що сповнило його надією: під написом на всю ширину він помітив видовбану в скелі терасу, яка в свій час правила різьбяреві за риштування. «Отуди б дістатися, — подумав Роулісон, — тоді вже не важко буде скопіювати весь текст».

Ризикуючи життям, Роулісон за допомогою канатів та гаків нарешті добрався до мети і, прив’язавшись за виступи скелі, почав перемальовувати знаки у товстий зошит.

Робота ця тривала не один місяць. Роулісон щоденно піднімався на скелю і, посуваючись уздовж тераси, перемалював нижні ряди напису. Виявилося, проте, що верхньої частини напису з тераси не видно, бо висота барельєфа становила щонайменше сім метрів. Тоді Роулісон підтягнув на канаті драбину і, піднімаючись по ній дедалі вище, перемалював ще кілька рядків напису. А решти все одно не видно було.

Роулісон не закінчив своєї роботи. Діставши виклик начальства, він припинив її і поспішно виїхав до Афганістану. Тільки 1847 року, повернувшись до Бегістуна, він знову взявся до недовершеної справи. Цього разу треба було добратися до неприступної частини напису. Сам Роулісон уже боявся ризикувати і тому найняв для цього молодого хлопця курда. Прив’язавшись до вірьовки, спущеної з вершини скелі, молодий сміливець позабивав уздовж стіни дерев’яне клиння. Потім, перевішуючи драбину з одного кілка на другий і вилазячи по ній, курд притискував до окремих частин напису вологий картон, роблячи в такий спосіб точні їхні відбитки. За кілька тижнів Роулісон став єдиним у світі власником величезного клинописного тексту — неоціненного наукового матеріалу. 1848 року, після одинадцяти літ наполегливої праці, він передав його Азіатському королівському товариству в Лондоні.

Бегістунський напис, як ми вже казали, складався з текстів трьома мовами. Середній стовпець був написаний староперською мовою. Розшифрувати його було не важко — в цьому допомогли попередні праці вчених. Лишалося ще два стовпці. Один з них, написаний силабічною системою — тобто за допомогою клиноподібних знаків, які виражали цілі склади, а не окремі літери абетки, — був перекладом перського тексту на мову іранського народу еламітів. Держава еламітів давно вже перестала існувати, але їхня мова ще довго була дуже поширена в Персії. Датчанин Нільс Вестергард знайшов ключ до зрозуміння тієї мови, і завдяки йому Роулісон та ще один англієць — Норріс — незабаром прочитали двісті знаків з цього стовпця.

Лишилося розшифрувати третій напис. Виявилося, що то був переклад на ассіро-вавілонську мову. Після копітких і складних порівнянь Роулісон зробив несподіване відкриття: письмо було чудернацькою плутаниною, позбавленою будь-якої логіки. В староперському письмі кожен клиноподібний знак відповідав окремій літері абетки; в еламському — цілому складові; у письмі ж ассіро-вавілонському справа, була набагато складніша. Тут один і той же знак міг виражати й окремий склад і ціле слово.

Ознайомившись з цим письмом, дослідник виявив іще одну обставину, яка його дуже занепокоїла: той самий знак міг виражати кілька зовсім різних складів, ба навіть кілька різних слів.

І навпаки — різні, зовсім не схожі між собою знаки виражали один і той же склад, одне й те саме слово. Так, наприклад, щоб передати звук Р, у цьому письмі було аж шість клиноподібних знаків; застосовувались вони залежно від того, яка голосна стояла біля букви Р. У складах ра, рі, ру, ар, ір або ир звук Р позначався щоразу іншим клиноподібним знаком. Більше того, коли до цих складів додавалась якась приголосна, скажімо ра+м, тобто утворювався новий склад рам, то в такому поєднанні літера Р мала знову інший знак.

З цілком зрозумілих міркувань ми не можемо тут заглиблюватись у дрібні деталі, але щоб читач зрозумів, які просто неймовірні труднощі постали перед Роулісоном, згадаємо