Читати книгу - "Втрачений символ"

«Подарунок для єдиної у світі людини, здатної допомогти мені здобути те, чого я прагну».

РОЗДІЛ 5

Найбільший і технічно найдосконаліший музей світу є також однією з таємниць, що найретельніше охороняється. Тут зберігається експонатів більше, ніж в Ермітажі, Ватиканському музеї та нью-йоркському музеї Метрополітен...

Розташований на Сілвер-Гілл-роуд, сорок два-десять, біля Вашинґтона, музей являє собою масивну зигзагоподібну споруду, що складається з п’яти сполучених між собою корпусів, кожен більший за футбольне поле. Складно уявити, що за блакитно-металевим фасадом будівлі криється дещо химерне — чужий неземний світ площею шістсот тисяч квадратних футів, у якому є і «мертва зона», і власна «водна система», а також дванадцять з гаком миль шаф для зберігання.

Цього вечора науковець Кетрін Соломон, під’їжджаючи на своєму білому «вольво» до головної брами споруди, відчувала невиразний неспокій.

Охоронець посміхнувся.

— А ви хіба не футбольний вболівальник, міс Соломон? — і прикрутив звук у телевізорі, де показували спеціальну шоу-програму, що передувала грі.

Кетрін вимучила напружену посмішку.

— Сьогодні ж неділя.

— Ой, і справді. У вас же сьогодні зустріч.

— Він уже тут? — занепокоєно спитала вона.

Охоронець проглянув свої папери.

— Щось я не бачу його у списку.

— Я зарано приїхала. — Кетрін привітно помахала рукою і поїхала далі звивистою під’їзною дорогою до свого звичного місця на нижньому поверсі невеликої двоярусної стоянки. Вона зібрала необхідні речі і швидко зиркнула на себе в дзеркало заднього огляду — скоріше через звичку, аніж марнославство.

Кетрін Соломон пощастило мати пружну середземноморську оливкову шкіру своїх предків, тож навіть у п’ятдесят років вона мала гладеньке обличчя. Косметикою вона майже не користувалася, а густе пряме чорне волосся носила просто, без зачіски. Як і її брат Пітер, вона мала сірі очі та тендітну й елегантну аристократичну статуру.

«Вас запросто можна прийняти за близнюків», — часто казали їм люди.

Їхній батько помер від раку, коли Кетрін було лише сім років, тому вона його майже не пам’ятала. А брат, старший за Кетрін на вісім років, став на шлях, що вів до визнання патріархом родини Соломонів набагато раніше, аніж комусь мріялося. Втім, як і очікувалося, Пітер увійшов у цю роль з гідністю та силою, що личили гучному імені їхньої родини. Він і донині опікувався Кетрін, наче вона була маленькою дівчинкою.

Попри братові спонукання, які він час від часу висловлював, та чималу кількість претендентів на руку і серце Кетрін, вона так і не вийшла заміж. Її супутницею життя стала наука, і наукова діяльність виявилася надзвичайно сприятливою для самореалізації та вкрай захопливою. Жоден чоловік не міг цього дати, тож Кетрін ні про що не шкодувала.

Коли вона вперше почула про ноетичну науку, про цю галузь іще ніхто не знав, але за останні роки ноетика почала розкривати нові двері до розуміння здатностей людського розуму.

Наш нерозвіданий потенціал просто вражає.

Дві книги Кетрін з ноетики утвердили її репутацію лідера в цій загадковій та непевній галузі знань, але її найостанніші відкриття обіцяли — після публікації — зробити ноетичну науку популярною темою розмов серед широкого загалу в усьому світі.

Однак сьогодні їй думалося про що завгодно, тільки не про науку. Вранці вона отримала вкрай тривожну інформацію стосовно свого брата. «Я і досі не вірю, що це правда». Увесь день вона лише про це й розмірковувала.

По вітровому склу заторохтів дощ, і Кетрін хутко зібрала свої речі, щоб швиденько перебігти до будівлі музею. Вона вже вийшла з авто, коли раптом задзвонив її стільниковий телефон.

Кетрін глянула на номер абонента — і глибоко зітхнула. А потім заправила волосся за вуха і вмостилася в авто, щоб відповісти на дзвінок.

За шість миль від неї Малах ішов коридором Капітолію, притиснувши до вуха мобільник. І терпляче чекав відповіді на дзвінок.

Нарешті почувся жіночий голос.

— Алло?

— Нам знову треба зустрітися, — сказав Малах.

Довга пауза.

— Все гаразд?

— Я маю нову інформацію, — відповів Малах.

— Розкажіть.

Малах глибоко вдихнув.

— Це стосовно того, що, як вважає ваш брат, сховане тут, в окрузі Колумбія...

— Ну і?..

— Його можна знайти.

— Ви хочете сказати, що... що та річ справді існує? — спантеличено спитала Кетрін.

Малах посміхнувся сам собі.

— Інколи трапляється, що легенда, яка живе сторіччями, живе не просто так...

РОЗДІЛ 6

— А чи можна ближче під’їхати? — Роберт Ленґдон відчув раптову хвилю тривоги, коли водій припаркував авто на Першій вулиці, за добрячу чверть милі від будівлі Капітолію.

— Боюся, що ні, — відповів водій. — Ви ж знаєте — діє закон про внутрішню безпеку. Тепер не дозволено ставити авто біля важливих споруд. Вибачте, сер.

Ленґдон поглянув на годинник і з подивом побачив, що вже за десять хвилин сьома. Вони втратили багато часу, оминаючи будівництво в зоні Національної алеї. До його лекції лишалося десять хвилин.

— Погода змінюється, — мовив водій, вискочивши з авто, щоб розчинити Ленґдонові дверцята. — Вам доведеться поквапитися. — Професор простягнув руку за гаманцем, щоб віддячити водієві, але той відмахнувся. — Ваш господар заходу вже додав до моєї платні щедрі чайові.

«Так схоже на Пітера», — подумав Ленґдон, забираючи речі з сидіння.

— Ну, тоді дякую, що підвезли.

Коли Ленґдон дістався до найвищої точки граціозно вигнутого під’їзного майданчика, що спускався до нового «підземного» входу для відвідувачів, впали перші краплини дощу.

Гостьовий центр Капітолію був суперечливим проектом і обійшовся у величезну суму. Писали, що це просторе підвальне приміщення, яке називали справжнім підземним містом, певним чином могло навіть скласти конкуренцію Диснейворду[7]. Величезний зал площею півмільйона квадратних футів[8] для виставок, ресторанів та конференц-холів.

Ленґдонові кортіло побачити його, але він не передбачав, що доведеться так довго іти пішки. Небеса кожної миті загрожували розверзнутися потоками води, тому професор побіг підтюпцем, ковзаючи мокасинами по мокрому бетону. «Я ж вдягався для лекції, а не для спринтерських змагань під дощем!»

Ленґдон збіг униз, хапаючи ротом повітря, потім проштовхнувся в обертальні двері і на хвилину зупинився в фойє, щоб відсапатися та струсити з себе краплини дощу. І нарешті підвів очі, щоб оглянути нещодавно збудоване приміщення.

«Що ж, і справді вражаюче».

Гостьовий центр Капітолію був зовсім не таким, яким він його уявляв. Через те що центр був спорудою підземною, Ленґдон трохи побоювався туди заходити. Колись у дитинстві