Читати книгу - "Рогнеда"

Що ж до кривичів, то їх іще називають полочанами. Це вони разом з дреговичами, радимичами і деякими балтійськими племенами склали основу білоруського етносу.

Де рухалися кривичі, колонізуючи краї, там на неміряних просторах з’являлися характерні для них довгі кургани та земляні вали. Це були люди високого зросту, з трохи вузькуватим лицем і різко окресленим підборіддям – тип, характерний для північної нордичної раси в цілому.

Полочани – частина кривичів (прозивалися так від річки Полота, точніше, від однієї з діалектних форм її назви – Полоча) в ІX столітті заселяли територію сучасної Вітебської області та північ Мінської області в Білорусі. На їхній території і сформувалося Полоцьке князівство – із центром у місті Полоцьку. За Середньовіччя по Західній Двіні та Дніпру проходили шляхи, які поєднували Європу з Візантією та іншими районами Східного Середземномор’я.

Смуга землі, призначена для їзди та ходіння, зветься шляхом. Себто дорогою. А ще – місце, простір, яким відбувається пересування, сполучення… Вони різні – шляхи, кажуть: битий шлях, великий шлях, верстовий, степовий, уторований… Близький чи далекий. Або обхідний.

А ще ж буває слизький (у переносному значенні), кривавий, тернистий…

Чумацький (Молочний) Шлях – прослався над нами у космосі.

В історії був (і нині залишився) один з найприкметніших шляхів, так званий із варяг у греки.

Або – Варязький шлях.

За своєю протяжністю, кількістю земель, що до нього прилягали, та несхожими географічними зонами, цей водний шлях із варяг у греки не мав собі рівних у тодішньому світі.

Історики підрахували: шлях той відкритий за чотириста років до подорожі венеціанця Марко Поло, за шістсот років до «ходіння за три моря» тверського купця Афанасія Нікітіна, за сімсот років до навколосвітнього плавання португальця Фернандо Маґеллана…

Кожен з нас, колишніх школярів, ще зі шкільної лави пам’ятає, що Васко да Ґама, португальський мореплавець, відкрив і проторував морський шлях в Індію через Атлантичний океан; що Фернандо Маґеллан, теж португалець і мореплавець, також торував шлях до Індії, багато що на ньому повідкривавши і, врешті-решт, подвигом свого життя зблизив розрізнене людство. І ці імена для історії з власної назви перетворилися на узагальнення, ставши символами (справді, хто нині не пам’ятає цих імен?) А ось які норманські (варязькі) та давньоруські «васко да ґами та маґеллани» вперше проклали шлях із варяг у греки, на віки вторувавши його, – ми вже ніколи не дізнаємось – це залишиться загадкою історії.

А напевне ж, були вони, маґеллани слов’янські, на Русі та в Скандинавії, і проклали цей складний шлях на тисячі верстов із півночі на південь, від Балтійського моря ріками та озерами, і, що найдивовижніше, – суходолом (судна – морські й річкові – перетягували на дерев’яних котках до наступної води!) Шлях проклали до Києва стольного і далі до Чорного моря й далекої Візантії…

Іншого такого шляху, як шлях із варяг у греки, історія не знає. Тож були у нас, русів, свої маґеллани – честь їм і хвала!

Мореплавці від Бога, капітани і лоцмани, вони вміли кермувати судном так, як ніхто не вмів – ходити морями та океанами, як згадані португальці, а й навіть по сухому, що не вдавалося більше нікому.

Це в пам’ятку тим, хто ще й досі вважає, що наші прапрапращури мало не до недавнього часу жили в дрімучих хащах, в обнімку з ведмедями…

Але вже тоді, коли у хащах-лісах дрімучих бродили клишоногі (може, де й бродили, в обнімку з волхвами) – керманичі, давньоруські маґеллани, прокладали маршрути через країни і континенти, з далекої півночі на далекий південь і безпомильно водили свої каравани суден. На тисячі-тисячі верст – ріками-озерами, повз болота, знову ріками-озерами, а тоді – чудо із чудес руського мореплавства! – суходолами, себто волоками, але все одно уперто йшли шляхами незвіданими, не прокладеними ніким досі, далі й далі, аж…

Аж до космосу вже наших днів.

Шлях єднав північ із півднем, Європу з Азією, і ним пропливло багато люду: і скандинавів, званих на Русі варягами, і предків русичів. Шлях той перетинав Київську Русь в ті часи, коли вона формувалася і утверджувалася, а розрізнені слов’янські племена ставали русичами.

Шлях із варяг у греки починався від берегів Ютландії[3], був він і важким, і небезпечним, але звитяжні мандрівці все ж ними пливли. У Варязькому морі на них підстерігали пірати, але торгівці відважно пливли – до Фінської затоки, що тоді звалася озером Котлино (вона непомітно переходила в озеро Нево, що нині зветься Ладозьким).

Залишивши позаду сині води Ладоги, судна входили в гирло Волхова, повноводного і тоді вельми неспокійного. У фортеці Альдегюборг брали лоцманів (сьогодні це – Стара Ладога, вже новгородська земля). Доки з’ясовували з лоцманом, судна зупинялися, човнярі дещо лагодили, уточнювали маршрут, а далі двісті кілометрів човни йшли по Волхову – аж до знаменитого Холмграда – Великого Новгорода. Це вже були північні