Читати книгу - "Рогнеда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Слово – не лише «мовна одиниця (як за словником), тобто звукове вираження поняття про предмет або явище об’єктивного світу». Слово – це щось більше, це – незбагненна таїна. Яка ніколи не буде розгадана, а тому й хвилюватиме вічно. Як у поета:
«Мене ще й досі владно кличе моїх степів свята трава, така і рідна, і пахуча, немов коханої слова».
У прадавнину в нашому слов’янському світі, у Слов’янщині нашій, мова звалася Словом.
Слов’янами ж прийнято називати велику групу споріднених мовою та культурою народів, що живуть у Східній і Центральній Європі й утворюють три гілки: східнослов’янську (росіяни, українці, білоруси), західнослов’янську (поляки, чехи, словаки, лужичани), південнослов’янську (серби, болгари, хорвати, словенці, македонці).
Власне, мова і породила новий народ (народи) слов’ян.
Вона – мова, звана тоді Словом, – була і матір’ю, і колискою слов’ян. Саме їхня мова породила слов’янську націю, мова об’єднала до того розрізнені народи і створила на європейських просторах її – Слов’янщину.
Досі для науки достеменно невідомо (хоч гіпотез не бракує): де раптом у Європі взялися слов’яни?
Пишуть ще й сьогодні – і в наукових виданнях, і в популярних на кшталт «Загадки історії»:
«Грецькі й латинські автори, що не мали уявлення ні про яких слов’ян у давнину, знають про них від початку VI століття. Згадувані ними «склавіни» чи «склавени» – перероблена на грецький штиб самоназва «словени», відома за пізнішими пам’ятками слов’янської писемності».
Іще:
«Слов’яни з’являються раптово і повсюди, відразу роблячи своєю половину Європи. Історики багато сперечалися щодо походження слов’ян. Насправді схоже на те, питання позбавлене змісту. Слов’яни – це не народ, який розселився і від якого пішли серби, хорвати, болгари тощо. Подібно до інших варварських племен слов’яни виникли з того сплаву, що грецькі й латинські автори визначали, як скіфське, сарматське, германське населення великих територій на схід від Ельби».
У політичних відносинах слов’яни залишаються конгломератом відособлених племен. «Вони не керуються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві», «не мають над собою глави і ненавидять одне одного», – так характеризують їхню соціальну організацію візантійські автори в VI і VII століттях. Своєю самоназвою слов’яни заявляють про себе як про «культурне», а не про «політичне» явище. «Словени» – від слова «слово», мається на увазі: можуть порозумітися зрозумілою одне одному мовою…»
Порозумітися зрозумілою одне одному мовою.
Іншими словами, вони були споріднені мовою.
Оскільки ж вони розуміли одне одного, і в них була одна мова, вони й стали одним народом. Завдяки мові. Бо якщо ти розумієш слово моє, а я – твоє, то ми вже…
Правильно, слов’яни.
Так від однієї мови – СЛОВА, – виникла одна нація. І всі стали людьми одного Слова.
І все б добре було, але… Багато хто з нас, нащадків слов’ян, сьогодні починає забувати рідне Слово, мову свою, що колись об’єднала наших пращурів. І це нас починає роз’єднувати.
Бо сказано ж у Новому Завіті (перше послання до коринтян):
«…Бо якщо й сурма дасть непевний звук, то хто готуватиметься до бою?»
Так і ви: якщо язиком не вимовите зрозумілого слова, то як дізнаєтесь, про що йдеться? Ви будете говорити на вітер.
…Отже, «якщо не розумію значення слів, то буду чужинцем для того, хто говорить; а ті, хто промовляє – чужинцем для мене».
Перестаньмо ж бути чужинцями серед своїх!
Пора вже знову «слов’янізуватися». Співається ж у пісні:
«Оскресни, Бояне, пресвітлий співаче! Та де ж ти так довго ночуєш? Давно вже по тобі слов’янщина плаче».
А мова – всьому голова.
А втративши мову свою, доводиться жити безголовими.
Лише в VIII–IX ст. почалося масове розселення людей одного Слова, слов’ян на землях балтів. Великими групами селилися вони на Правобережжі Дніпра і Березіни, в басейні Сожу, контактували з місцевими племенами, які проживали в тих краях.
Попереду йшли озброєні дружини, слідом за ними рухалося землеробське населення, яке й асимілювало місцевих аборигенів.
Територію Білорусі населяли троє східнослов’янських племен – кривичі, дреговичі і радимичі.
Північні кривичі стояли біля джерел Новгородської Русі. Західні кривичі створили Полоцьк, південні – Смоленськ, себто міста, що стали частиною Давньоруської держави ще за спадкоємця Рюрика, князя Олега. (Латиші і дотепер руських називають кривичами, Росію – Кревією, а Білорусію – Балткревією.) У всіх регіонах кривичі тісно співпрацювали з варягами. За свідченням імператора Костянтина Багрянородного, кривичі лаштували такі човни, на яких руси ходили в Царгород. Після утворення Київської Русі кривичі разом з в’ятичами брали дієву участь у колонізації східних земель – сучасні Тверська, Володимирська,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рогнеда», після закриття браузера.