Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Такого мізерного приводу виявилося для Каски достатньо, щоб зненацька підскочити до Цезаря й ударити його кинджалом. Але Цезар загріб негідника правою рукою за лікоть, а лівою зацідив прямим ударом від плеча, аж той заюшився кров’ю і гепнувсь додолу. Потім Цезар відступив до статуї Помпея, щоб мати захисток із тилу, і приготувався гідно зустріти нападників. Кассій, Цимбер і Цінна8 кинулись до нього, оголивши кинджали, і третій з них поранив Цезаря. Але перш ніж він налаштувавсь до нового удару і перш ніж його спільники застосували зброю, Цезар своїми дужими кулаками встиг збити з ніг усіх трьох нападників. У сенаті зчинився неймовірний шарварок. Юрба громадян у коридорах заблокувала всі двері, кожне-бо шалено поривалося вибратись із будинку. Сенатська варта намагалася відтіснити вбивць. Достойні сенатори скидали тоги, що заважали їм рухатись, у дикому перестраху перескакували через лави і бічними проходами втікали до покоїв, де засідали звичайно комісії, а тисячі голосів волали: «Поліцію! Поліцію!», покриваючи цим незграйним ревом гамір колотнечі, як завивання вітру покриває стугін бурі. А посеред усього цього, прихилившись спиною до статуї, стояв великий Цезар, неначе зацькований лев, і, хоч сам беззбройний, з разючим спокоєм та непохитною мужністю, яку він не раз засвідчував у криварих січах, відбивався від нападників. Біллі Требоній і Кай Легарій поранили його кинджалами, зате й самі полягли перед ним, пішовши услід за своїми товаришами-змовниками. Але під кінець, коли Цезар побачив, як до нього підступає його давній друг Брут із смертодайним ножем у руці, він, як переказують, настільки цим вразився і пройнявся горем, що свою нездоланну ліву безвільно опустив, а лице сховав у складках мантії, без найменшого опору прийнявши зрадницький удар. Він тільки спитав: «І ти, Бруте»? – і впав, уже неживий, на мармурову долівку.

Як ми встановили, на небіжчикові було те саме вбрання, що його він одягнув у своєму наметі в день перемоги над нервіями,9 і коли вбрання те зняли, виявилося, що воно порізане й подерте щонайменше в семи різних місцях. У кишенях нічого не знайшли. Вбрання буде передано слідчому як незаперечний доказ убивства. Ці останні факти цілком певні, бо ми одержали їх від Марка Антонія, що завдяки своєму суспільному становищу має доступ до всіх найсвіжіших звітів про цю подію, яка перебуває нині в центрі загального інтересу.

Пізніше. Поки слідчий збирав присяжних, Марк Антоній та інші Цезареві друзі взяли труп загиблого і віднесли на Форум. За останніми повідомленнями, Антоній і Брут виголосили промови над тілом небіжчика, чим викликали таку бучу серед народу, що в даний момент, коли газету віддаємо до друку, шеф поліції, побоюючись заколоту, вживає належних заходів».

1865

Я вже не секретар сенатора. Протягом двох місяців я у великому піднесенні посідав це тепле місце, але, як сказано, «і вернеться хліб твій по водах»,– мої праці повернулися, і все виявилось. Я зважив, що найкраще подати у відставку. А сталося все ось як. Одного разу мій шеф прислав по мене досить рано, і я, потайки дописавши ще якусь каверзу до його нової геніальної промови про фінанси, зайшов у канцелярію. Вигляд у сенатора був зловісний: краватка розпущена, чуб скуйовджений, на обличчі ознаки стримуваної бурі. В руці він судомно стискав жмуток листів, і я зразу здогадався, що прибула Тихоокеанська пошта, якої я так боявся.

– Я думав, що на вас можна покластися,– почав сенатор.

– Авжеж, сер.

А він на те:

– Я дав вам листа від своїх виборців із штату Невада, що просили заснувати поштову контору в Болдвіновому ранчо, й велів відповісти їм якомога хитріше, навести докази, які переконали б їх, що поштова контора їм ні до чого.

Мені відлягло від серця.

– І це все? Я їм так і відповів, сер.

– Аякже, відповіли! Зараз я прочитаю вашу відповідь, і нехай вам стане соромно!

«Вашінгтон, 24 листопада

Добродіям Смітові, Джонсові та іншим.

Джентльмени!

На якого дідька знадобилася вам пошта в Болдвіновому ранчо? Вам з неї не буде ніякого пожитку. Самі знаєте: часом туди й прийде який лист, ви його однаково не зумієте прочитати, а як там опиниться транзитна пошта з укладеними грішми, то не важко здогадатися, куди дінуться ті гроші. І всі ми тоді не збудемося клопоту. Ні, киньте й думати про поштову контору. Я щиро дбаю про вашу користь і відчуваю, що ваш задум – патентована дурниця. А чого справді вам треба, то це в’язниці, доброї, надійної, та ще безплатної початкової школи. З них вам буде незвичайна користь. Якраз вони дадуть вам радість і щастя. Я негайно візьмуся до цієї справи.

Відданий вам і т. д. Марк Твен

За дорученням Джеймса В. Н., сенатора США».

Ось як ви відповіли моїм виборцям. Вони заявили, що повісять мене, якщо я коли поткнуся в їхні краї. І я твердо переконаний, що свого слова вони дотримають!

– Але ж, сер, я не сподівався, що вийде на гірше. Я лише хотів переконати їх.

– Нічого собі переконали! А ось іще взірець вашої творчості. Я передав вам прохання за підписом кількох джентльменів з Невади, де вони просять мене провести через конгрес закон про заснування в їхньому штаті корпорації методистської єпіскопальної церкви. Я звелів вам відповісти, що такі закони належить видавати законодавчим органам штату, і якось переконати їх, що, оскільки паростки релігії в нашому штаті ще дуже слабенькі, то навряд чи доцільно створювати там церковну корпорацію. А ви що написали?

“Вашінгтон, 24 листопада

Велебному Джонові Галіфаксові та іншим.

Джентльмени!

З приводу задуманої вами спекуляції зверніться до законодавчих органів штату, бо конгрес до релігії не має ніякого відношення. А втім, не кваптеся й туди: ваша вигадка зовсім недоцільна, властиво, вона смішна. Бо