Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

На городі, що притикав до шляху, за плотом, стояли бужанські хлопці, обидва діди і молодиця з дітьми. Просто інстинкт, який так сильно розвинений у простолюдинів, не казав їм, як звичайно, вийти явно над дорогу і приглядатися військові. Поспиравшись на пліт, тільки заглядали на дорогу і півголосом розмовляли між собою.

— Їдемо, нема часу! — сказав Зварич до хлопців.

— Що кажете, паничу? — недочув дід Федорій.

— Кажу, що треба їхати! — повторив Зварич.

— І я так гадаю, — погодився дід. — Тільки най ті переїдуть, — показав головою на військо.

— А во, мамо, наші коні! — скрикнула дівчинка, що весь час дивилася крізь діру в плоті на військо.

— Ая, дитинко, наші, — сумно хитнула головою молодиця, вп’яливши зір на дорогу.

Зварич, що вже не дивився на військо, обернув голову і глянув на шлях. їхав обоз. Попереду тяжкі високі військові фургони, а за ними малі хлопські вози. Господареві коні йшли перші. Молоді, ясні каштани, виплекані в добрі, на легкім хлібі. Йшли бадьоро і весело, не знаючи навіть про свою долю. Як доїхали до своєї вулиці, звернули голови і хотіли скрутити так, як завсіди. Але вояк, що кермував ними, стягнув віжки і, цвігнувши батогом, підігнав їх по шляху.

— Пізнали своє обійстя, бідні, — занеслася тихим плачем молодиця.

Дід Іван весь час стояв мовчки і непорушно. Густі сиві брови, як стріха, насупились над очима, а запалі уста ще більш затиснулися. Проводив поглядом свої коні, але ні пари з уст не пустив. Тільки висунена борода нервозно рухалась і корчились пальці, затиснені на патиках плота. А як невістка заплакала, обізвався, не відриваючи очей від коней:

— Не плач, дочко… Божа воля…

— Война! — додав дід Федорій.

— Война! — повторив дід Іван і тяжко зітхнув.

Зварич, не обзиваючись, дивився ще якийсь час за кіньми, а далі помалу поплівся в сторону хати. За ним пішли хлопці, а за хлопцями діди. Вертали, як з похорону. Осталася при плоті тільки молодиця з дітьми. Цим останнім хоч і сумно чогось було, бо і мама плакала, і коні кудись поїхали, але все ж таки цікаво було дивитися: їхало військо.

Як тільки хлопці зайшли з дідами на подвір’я, як тільки зникли їм з очей вояки, зараз почалася голосніша балачка.

— І де вони його повели? — питав котрийсь.

— Хто то? Як називається ваш священик? — спитав господаря Зварич.

— Не скажу вам як, бо він не тутешній, він зі Львова. Щороку тут на літо приїжджав.

— Зі Львова?! Хто це може бути?

— Либонь, з тих, що коло митрополита.

— Ага! За що ж його могли взяти?! Може, він що такого говорив абощо?

Дід Іван розложив руками:

— Не знаю, не скажу. Але то святий чоловік! Де йому до політики… Старий вже і таки не мішався. Мені вже от вісімдесят і два, а казали, що він чи не вісімдесят ще й чотири.

Дід Федорій з дива аж покачав головою.

— Вісімдесят чотири! Таж то вже трохи нівроку й вік…

— Але це не може бути, щоб його так задурно забрали, — обізвався Склярський. Дід Федорій глипнув на нього скоса.

— Йди, дурний, а нашого за що взяли?

— То й вашого також? — здивувався дід Іван.

— Ще колись-то.

— Такі самі були чи інші?

— Ні, нашого взяли шандарі.

— Ов, зле! — покрутив головою дід Іван. А обернувшись до Зварича, спитав: — А ви, паничу, як міркуєте, за що то?

— Хіба я знаю. Кажуть, що арештують тих, які за Росією тягнули.

Дід Іван кліпнув бровами — мовляв: «Ага тепер мені вже ясно».

— Десь, певно, до Почаєва мусили їздити, та й записали їх, — а по хвилі додав з журбою в голосі: — Ой, то багато народу потерпить. З нашого села, то, може, двох-трьох ходило, але з других сіл ішли гурмами.

Зварич мимоволі всміхнувся.

— То, пане господар, не за те.

Але дід Іван не давався:

— Кажіть, не за те… Не бійтеся, шандарі мають око на таких.

— Ні! — заперечив Зварич. — Вони кажуть, що таких беруть, які зброю ховали, мапи рисували для москалів…

— Ігі! — здивувався дід. — А хто ж би вже такий був? Та й проти нашого найяснішого монарха?! Не дам віри!

Зварич не мав великої охоти переконувати старого, бо й сам не дуже вірив у те, що чув, з другої сторони, не знав, як пояснювати собі цю повінь арештів. Адже знову без ніякої причини — це було просто не до подумання.

Тут, на глухій провінції, він однако причини не довідається. Тому чимскоріш до Львова, до центру, до наших політиків!

— Пане Федорій, їдемо!? — сказав ніби з запитом у голосі.

— Про мене. Як їхати, то їхати, — відповів дід Федорій.

Господар подивився на сонце і хитнув головою.

— Жара тепер дуже. Худобину змучите і самі попрієте. Почекайте, може, з полудня…

— Ей, ні! — заперечив Зварич. — Ми легко будемо їхати. А нам, знаєте, таки треба бути ще нині у Львові.

— Ая! — погодився дід Федорій. — Воно ніби правда, що горяч, але й дороги ще кавалок. — Йду-таки запрягати, — сказав по хвилі і пішов у сторону обійстя.

Дід Іван дивився за ним услід, і вдоволена усмішка розхилила його запалі уста.

— Тримається ще добре, — сказав про свого товариша. — В таку дорогу вибрався. Але й бо хлопець був — як дубчак.

Дід Федорій не чув уже тієї похвали, але варт її був. Від самого виїзду тримався бадьоро, наче помолодів. Може, старому видалось, що він знову в війську, а Зварич його старшина?!..

За Федорієм потюпав на обійстя і господар, а хлопці остались біля хати.

— Добрий чоловік той старий, — сказав Зварич.

— А такий виглядав спочатку непривітний, — додав Склярський.

— Ти би інакший був, якби тобі коні забрали?! — сказав Саган.

— Та й то правда… Але як старі один за другим ходять.

— Може, й ми так будемо, як вернемо з війни, — всміхнувся задумливо Зварич.

Хлопці й собі всміхнулися, і вже не перший раз відчули, що вони творять якесь спеціальне товариство, зв’язане чимсь новим, чимсь невідомим.

Надійшла молодиця з дітьми. Заплакані очі спустила додолу і хотіла мовчки минути хлопців.

— Поїхали вже? — спитав Зварич.

Кивнула головою і тихо відповіла:

— Поїхали… Бодай їх світ не знав.

— А за що ж його взяли, не знаєте?

— Та знаю вже. Говорили он там. Кажуть, москофіль чи як.

— Москофіль! — протягнув голосом Склярський. — То так, як і наш.

— Який він, люди добрі, москофіль!? — боронила молодиця. — Так красно правив і людей сповідав, і нікому злого слова не