Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

— Ви що, збираєтеся підпалити будинок? — Олена вже й не знала іронізувати чи жахатися.

— Ні, звичайно ж ні. Пожежа буде зімітована.

— Як?

— Зверніть увагу, в хаті всього одне вікно, до того ж скло у ньому дуже мутне, — Едуард підвів Олену до найстарішого будинку. — Мої помічники розводять багаття навпроти вікна у спеціальному металевому коробі. Зсередини складається враження справжньої пожежі. В цей час, до речі, двері хати вже будуть заблоковані. Тому яскраві гострі враження учасникам гарантовані. Усередині хати є кілька відер з водою.

— Третя стихія?

— Так. Найвідчайдушніші у пошуках виходу вибивають вікно і намагаються залити вогонь водою. Але це хибний шлях.

— Треба все-таки через двері? — поцікавилася Олена.

— Давайте зайдемо всередину, і я вам все покажу, — запропонував Едуард.

Олена погодилася з побоюванням. Надто вже старою виглядала хатинка. Того й гляди, розвалиться.

— Як ви думаєте, де скриня? — запитав аніматор, коли вони опинилися всередині.

Олена обвела поглядом єдину невелику кімнатку і знизала плечима. Що там Едуард говорив про створення атмосфери, що лоскоче нерви? Може собою пишатися — вийшло чудово. Олена відчула незрозумілу тривогу, хоча нічого особливо страшного довкола не було. Жодних кровожерливих павуків по кутах або голодних щурів. Величезна піч займала половину простору. Стіл, пара лавок, цебра з водою, якась шафа-не шафа, от і все, що спостерігалося в темному приміщенні.

— Не люблю я загадок, — роздратовано сказала Олена. — Давайте одразу відгадки.

— Добре, тоді посуньтеся трохи праворуч.

Олена виконала команду. Едуард відсунув убік брудну ганчірку, що виконувала роль килимка і сказав:

— Бачите? Вхід у льох.

Потягнувши за незрозумілий пристрій у формі кільця, аніматор підняв невелику квадратну плиту, і біля ніг Олени утворилася діра. Зяючий абсолютною чорнотою вхід у підвал викликав неприємні моторошні передчуття. Олена зіщулилася.

Едуард першим ступив на вогкі сходи, що вели вниз і, підсвічуючи шлях ліхтариком, запросив Олену піти за ним. Погодитися на огидну подорож у «чорну діру» її змусила думка, що чим більш їй тут лячно, тим більш захоплюючим буде для Макса і Настуні ця пригода. Взагалі-то, Олена не боялася темряви, але незрозумілі моторошні відчуття, які охопили її, щойно вона увійшла всередину хати, постійно посилювалися, а тепер дійшли до такої гостроти, що тіло почало тремтіти.

— Хочете роззирнутися? — Едуард простягнув Лені ліхтарик.

— Ні, — відчайдушно замотала вона головою. — Показуйте скриню і повернемося нагору.

— Ось вона, — аніматор освітив невелику нішу в стіні. — Коли досліджував територію після придбання полігону, знайшов її тут.

— То це не декорація? Скриня належала комусь із мешканців села?

— Так. І монети, до речі, теж справжні.

— Уже були в скрині, коли ви її знайшли?

— Так.

— Чому ж тоді ви їх не замінили на бутафорні? Адже першотвори напевно коштують купу грошей.

— Ці не мають великої цінності. Я дізнавався. Монети мідні і досить поширені. Колекціонери за них багато не дають. А тут у скрині вони приносять мені не такий і поганий дохід, враховуючи, що багато клієнтів клюють на справжність реквізиту.

Едуард узяв ключ, який лежав на одній з полиць, і вставив його в замкову щілину. Пролунало клацання — і скриня відкрилася.

Одночасно зі скринею, в голові у Олени теж щось клацнуло. Їй раптом здалося, що в льоху стало надзвичайно ясно, наче промені сонця несподівано пробилися сюди, під землю. Але наступної миті вона зрозуміла, що темрява розвіялася не в підвалі, а в її мізках. Незвичайне світло витягло звідкись із найдальшого куточка пам'яті спогад — дивні рядки, які багато років тому бабуся веліла запам'ятати маленькій Олені. Точніше, Льолечці. Так називала її бабуся.

Побачиш три предмети:
Валета, скриню, монети.

Не дивно, що рядки спливли в пам'яті саме зараз. Наївний віршик наче й справді описував цей підвал. Ось вони, ці екзотичні предмети — всі три в наявності. Є і скриня, і монети. І навіть красень-валет є, чорти б його вхопили.

Олена потрясла головою, щоб скинути з себе дурний дитячий спогад. Вона давно навчилася їх відганяти. Після того, як мама та бабуся загинули в один день, Льолечка сильно змінилася. Вона стала Оленою. Вона стала дівчинкою, яка не хоче, щоб хоч щось нагадувало їй про дитинство, про той час, коли її близькі були живі, про той час, коли їй було так добре з ними. Олена віртуозно опанувала мистецтво гнати від себе болючі спогади, але цього разу у неї не виходило. Рядки вперто лізли в голову.

Візьми маленький грошик,
В нагоді будет потім.

Господи! Які безглузді віршики бабуся розучувала з Льолечкою. Казки, до речі, у неї також були такі — своєрідні. Інша справа — мама. Вона читала доньці добрі казки про принцес і тварин. Про тварин, воно якось краще. Принаймні, ці рядки згадалися б Лені у більш нейтральному місці: не в страшному темному підвалі, а в зоопарку.