BooksUkraine.com » Містика/Жахи » Донька від Люцифера, Ірина Скрипник 📚 - Українською

Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

40
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Донька від Люцифера" автора Ірина Скрипник. Жанр книги: Містика/Жахи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 69
Перейти на сторінку:
Розділ 3. Я вчилась закликати магічних звірів

Минуло вже доволі багато часу відтоді, як я бачила Міхаеля востаннє. Він не прийшов через два дні, як обіцяв, і це засмучувало мене більше, ніж я хотіла визнати. Кожен раз, коли я згадувала про його відсутність, серце стискалось від невідомості. Щоб зайвий раз не думати, що могло піти не так, я вирішила зайняти себе чимось корисним і тренувалась із Седриком закликати в наш світ магічних звірів та приборкувати їх. Це був складний процес. Але на диво, Седрик виявився непоганим вчителем. Його уроки були чіткими і продуманими, і я помітила, що він дійсно намагається допомогти мені вдосконалити свої навички. Мабуть, остання наша розмова таки змусила його замислитись. Чи то я почала сприймати його якось інакше? Важко сказати, як і те, чому мені постійно хотілось щось гризти? Таке враження, ніби моє тіло навмисно намагалось набрати вагу. Але навіщо? Про це на всяк випадок я також намагалась не думати. Обґрунтовувала собі такі зміни в роботі мого тіла тим, що це може бути якесь дурне вампірське передчуття перед важкими часами. 

Яким же великим було моє здивування, коли виявилось, що через те, що я почала стабільно вживати звичайну їжу та напої, я розпочала бігати до вбиральні по кілька разів на день! Будучи довгий час вампіром, я вже звикла якогось обходитись без цього. Зазвичай ми пили кров, отримуючи тим самим вже готові поживні речовини в свій організм. Про вбиральню згадували тільки після того, як зʼїдали чиюсь плоть. Та це бувало доволі рідко, оскільки гострої необхідності їсти мʼясо не було. Відчуття постійної необхідності відвідувати вбиральню було для мене новим і незвичним, і це додавало ще більше дискомфорту.

За той недовгий час, коли я була демоном, я навіть крові не вживала. Харчова система немов була на паузі. Я нічого не потребувала. Проте зараз мій організм немов злетів з катушок. Я все більше поводила себе, немов звичайна жінка. Хоча і намагалась робити все, як звичайно. Та від крові мене нудило. Замість цього хотілось якихось смаколиків. Навіть ідучи на тренування із Седриком, я брала із собою невелику сумку, повну різних продуктів та пляшок з водою.

Що б зі мною не сталось, це значно все ускладнило. Я взагалі не насолоджувалась літом і з жахом думала про осінь. Сідати на траву або слухати спів птахів не приносило тієї радості, яку я колись відчувала. Тепер кожен день був боротьбою із власним тілом, яке вимагало постійної уваги і піклування. 

——— Ноги ширше! — крикнув у мій бік Седрик. 

Його голос повернув мене в реальність. Я опустила очі на землю, намагаючись зосередитись на тренуванні. Розставила ноги на ширину плеч, відчуваючи, як тіло реагує на кожен його наказ.

——— Тепер наклонись, поклади руку на землю і повторюй те, що я казатиму. Слово в слово.

Я спробувала зробити те, що він наказав. Але раптом відчула запаморочення і впала на землю. Мій недолугий ельф відразу ж підбіг до мене і спробував мене підняти. 

——— Навіщо все так ускладнювати? — запитала я тремтячим голосом. — Вчора ж ми якось обійшлись без цього!

——— Так, — зітхнув Седрик, — але без цього в тебе не виходить призвати когось, сильнішого за їжака.

——— І що тепер робитимемо? — запитала я, хапаючись за нього руками.

——— Треба подумати… 

Він допоміг мені підійти до найближчого дерева і сісти в тіні його гілля. Був вечір. Густе листя створювало прохолодну тінь. Свіже повітря ніжно обіймало мене, ніби намагаючись забрати хоча б частину моєї втоми. Земля також була прохолодною.

——— Почуваюсь якоюсь зламаною, — прошепотіла я, витираючи піт з чола. 

Нічого не сказавши, Седрик підвівся і почав шукати, де я залишила свою сумку. Його рухи були впевненими, хоча в його очах було видно легке занепокоєння. Знайшовши її, він обережно дістав звідти пляшку з водою і простягнув мені. Я відчула холодний метал кришки у своїх руках і швидко відкрутила її. Зробивши кілька великих ковтків, відчула, як вода наповнює мене свіжістю. Вода текла по горлу, наче рятівний струмок. Закривши очі, я намагалася відновити сили, відчуваючи, як кожен ковток приносить полегшення.

Спостерігаючи за мною, Седрик сів поруч.

——— Здається, я розумію, що з тобою не так…

Його голос був тихим, але я відчула, як серце почало битися швидше від цих слів. Я здивовано глянула на нього, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Його очі були повні якихось думок. Всередині мене почала зароджуватися тривога.

——— І що ж? — запитала я, намагаючись придушити хвилювання.

Та він тільки почервонів і відвів погляд в бік, ніби не наважувався сказати те, що думав. «Дивна реакція», — подумала я. Тільки от що ж могло викликати таку зміну в його поведінці? 

Я зробила ще кілька ковтків і голосно позіхнула:

——— Як же їсти хочеться! 

Седрик, все ще продовжуючи мовчати, протягнув мені мою сумку. Я миттєво почала перебирати свої припаси: занадто солодке, занадто солоне, занадто кисле, занадто зелене, взагалі якесь підозріле… Нічого не задовольняло мого апетиту. Це було дивно, адже раніше я ніколи не була настільки вибагливою.

——— Седрику, — притиснулась я до нього ближче, — тут немає, що їсти… Треба повертатись додому!

Він засміявся, і цей сміх прозвучав так щиро і весело, що я не змогла не усміхнутись у відповідь. Його сміх був заразливим.

——— Господи, як же з тобою буде весело, коли в тебе ще й токсикоз розпочнеться!

——— Токсикоз? — здивувалась я. — З чого б це?

Він ще більше засміявся, тримаючи руку на своєму животі від сміху. Я дивилася на нього, не розуміючи, що таке кумедне він бачить в моїх словах. Його реакція збила мене з пантелику. 

——— Сподіваюсь, ти хоча б не змусиш мене одягатись в рожеве! Хоча з дитиною я з радістю посиджу.

Ми просиділи так ще кілька хвилин. Тишу порушували лише наші глибокі подихи та шелест нічного вітру. Нарешті, він піднявся, допоміг мені встати, і ми рушили додому. Седрик не говорив ані слова, але його погляд був спрямований кудись у далечінь. Коли ми дістались до нашого дому, він м'яко попрощався і швидко зник у темряві, схопивши ножа. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 6 7 8 ... 69
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Донька від Люцифера, Ірина Скрипник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"