Читати книгу - "Авантюра XL"

але потім знайомий, студент-медик і сам наркоман, випадково бачить цей диск і каже:

«та ні, чувак, це в тебе не гормони. це шрам на серці».

і ось нарешті,

на початку квітня,

ми рушили на південь!

який я був щасливий!

це почуття дороги.

яко єдиного лоха, який не вміє кермувати,

мене було призначено штурманом-навігатором.

і це таки виходило:

роздруківки з інтернету

й мавпі допоможуть.

решта троє сідали за кермо по черзі.

як потім виявилося,

сам стиль водіння

дуже відбивав характери.

Аліса вела Росінанта дуже плавно,

але невпевнено: не за прямою, а хвилястою лінією.

їй важко триматися в одній lane.

Момо різко прискорювала й гальмувала,

перестроювалася з ряду в ряд,

аж дух забивало.

Сімон був за кермом найбільше,

при цьому годинами розмовляв по мобільному

з безліччю друзів

і водночас

чухав лівою ногою

за правим вухом.

але лише коли він кермував,

якось не було страшно —

хоча саме на нього кілька разів матюкались

у вікна інші водії.

ну, він саме перед тим таксистом працював.

noblesse oblige[9].

а я… сидів, задерши ноги

(далі на південь — висунувши їх крізь вікно),

і під Боба Ділана з касети:

how many roads must a man walk down

before you can call him a man?[10] —

втикав на хмари й на дорогу.

теж, до речі, характерно.

першої ночі після виїзду з Бостона

ми знову ночували в Нью-Йорку.

дівчата — в Алісиного дядька,

хлопці — в Росінанті. як виявилось, недаремно.

посеред ночі страшний крик:

— е-е-е-ей! а, а, Антоне, ти це чув?

— е, тобі здалося.

не встигли заснути — уже інший злодій. дряпається.

— Х-Х-Х-ХЕ-Е-Е-Е-Е-Е-Е-Е! — басом.

чувак подивився очима переляканої лані й ушився.

— ну шо, здалося?

вранці, успішно отримавши штраф

за неправильне паркування,

щасливо рушили на йух.

їхали повільно, зате практично безкоштовно.

коли порожнів бак із рослинною олією,

заїздили в якесь містечко,

шукали фешенебельні ресторани —

позаду них стоять окремі контейнери

з викинутим після смаження потенційним біопаливом.

ресторани платять за те, щоб його вивозили,

а тут ми такі, санітари лісу,

шасть-шасть, раз-раз, безкоштовно забираємо —

чудовий симбіозик.

ми набирали олію ввігнутою кришкою

від контейнера для сміття.

мене особливо тішив глибокий звук

щоразу, як наш scoop занурювався

в золотисту густу рідину:

«ґлп, ґл-л-лп, ґл-л-л-л-л-лп-п-п-п».

я любив купати в олії руки аж по плечі.

потім ми фільтрували паливо

й кілька годин кип’ятили на пропані,

щоб усунути з олії воду.

тому виходило повільно. зате ж яка радість!

одного разу зупинилися на ніч

у маленькому містечку — здається, Тотопотомой —

і, здається, це був Мериленд або Вірджинія[11].

зупинилися суто через назву.

на ранок, коли готували сніданок,

у гості завітав шериф.

добропорядні громадяни, туди їх розтуди, настукали на нас:

у-у-у, підозрілі особи. а раптом аццькі тірарісти?

шериф перевірив паспорти.

їжа під наглядом копа якось не лізе в горло.

от не знаю чому.

тож ми зібрали манатки,

і він люб’язно супроводив нас на своїй машині до траси.

хоч під зад не копнув,

і на тім спасибі.

ми додали до назви місця зайвий склад «но»,

і це стало нашим першим внутрішнім жартом.

коли щось не виходить, наприклад,

або й так, без приводу, — треба просто вимовити це слово.

і настрій покращується якось сам собою.

воно й по-нашому звучить, коли кажеш крізь зуби:

«Тто-тто-ппо-тто-нно-ммой, тваю мать».

як «колгосп Рабіндранат Тагор» з анекдота.

у містечку Комерс, під Атлантою,

Росінант уперше накрився пиздою

чи що там у нього.

я куховарив для коняки олію,

Сімон поїхав на тест-драйв

і не повернувся.

негр, який бачив нас раніше,

проспівав по-південному:

— sah d’yah bah dee-lea-yah?

(«то ваш друг залишив вас?»)

яка ж у них там гарна мова!

правда, навіть американці Сімон і Аліса

майже нічого не розуміли.

а місцеві, зі свого боку, ледь розуміли їх.

* * *

тут було спекотно.

над дорогою закружляли орли.

ми вирішили, що вони — це втілення єдиного

Великого Орла.

і якщо хоч один над нами — це знак:

ми йдемо правильним шляхом!

успіх нам було гарантовано:

ці орли, здається, водяться скрізь, аж до півдня континенту.

наступного разу Росінант зашпортався в Алабамі.

а потім у Луїзіані.

ми саме підіймалися якимсь незмірним мостом

і були високо-високо,

далеко внизу, під нами, на сонці виблискувала річка,

нею пливли малесенькі пороми.

і тут машина заглохла

й покотилася вниз. задом.

вісімнадцятиколісна вантажівка з причепом:

БУ-У-У-У-У-У-У-У! —

ледь об’їхала нас, прогудівши басом,

від якого ми мало не повсиралися.

на щастя, за кермом був саме Сімон.

і того разу навіть без мобільного!

він миттєво роздуплився,

перемкнув на дизель і якось виїхав-таки нагору.

ми вирішили зупинитися в Новому Орлеані на капремонт.

3

паралельні підрахунки показали:

якщо ми збираємося подорожувати рівно півроку,

то маємо 6.27 (6 пойнт 27) доларів на день.

на чотирьох. точніше, на п’ятьох — із Росінантом.

із дизелем для нього,

якщо поза Штатами олії не буде.

я офігів, дізнавшись, скільки ми вже витратили.

де, питається?

здається, на півночі на запчастини.

потім на ремонт під Атлантою.

на відеокасети для дівчат.

плюс таки ж місяць їли.

Аліса знайшла роботу для себе й Момо

за п’ятнадцять хвилин. от вам хрест!

у ресторані у Французькому кварталі.

ми з Сімоном витратили на пошук

аж цілу годину. как страшно жить!

відбудова після урагану Катріна.

і тієї ж ночі ми вже мали де жити.

якимось чином, якимись дивами, але так буде завжди.

панки на вулиці

спрямували нас до активістської бібліотеки Iron Rail,

а ті — до волонтерської організації

Common Ground.

ми оселились у нашому Росінанті

під школою, де жили волонтери,

але, щиро кажучи, практично не волонтарювали:

заробляли на подорож і запчастини для машини.

до нас поставились із розумінням.

ми користувалися душем, безкоштовно їли,

тусували з волонтерами, зрідка ходили з ними

чистити будинки від бедламу, залишеного Катріною,

а частіше — на поденну працю (ми з Сімоном)

чи на зміни в ресторан (Аліса й Момо).

(зі щоденника)

15 квітня 2006

а я тут у Новому Орлеанi підробляю нелегалом — тре троха грошей на подальшу подорож.

ех, чудо, а не місто.

треба б уже знову писати статті, і взагалі багато всього накопичилось — але шо дєлать, коли і про минуле не написав, i теперішнє вирує.

живемо в цілком негритянському кварталі. знову пригадав суперечки з расистами… от я тепер працюю на негрів — офiгеннi чуваки. та й по всьому району класно. тільки людей дуже мало.

i не думав, що місто досі настільки НЕвiдновлене. тут іще й кінь не валявся.

«дєвочькі, я в шоці».

приблизно те саме казали всі. хай іншими словами.

минуло вісім місяців після урагану —

а на дорогах досі стоять човни,

електрики нема (у школі працює генератор),

повалені дерева досі там, де впали.

і порожньо.

напіврозвалені будинки. пустка. Макондо.

звичайно, не все місто так постраждало.

це бідний негритянський квартал.

і я б не дивувався, якби такий бардак

був в Україні. але ж такі багаті Штати!

як каже один із волонтерів,

уряд, гадина така, має ресурси,

щоб швидко збудувати за кордоном військову базу

завбільшки з місто —

але не на те, щоб відновити один міський район у своїй країні.

політичного навару менше, ага.

Common