Читати книгу - "Гра без правил, Ірен Кларк"

— Це хто? — питаю, хоча відповідь вже відчуваю шкірою.

— Його дружина і син, — спокійно відповідає Грачов, витягаючи ще одну сигарету.

Я зітхаю і відкидаюсь на спинку крісла.

— Що, хочеш взяти їх у заручники?

— Не обов’язково, — хмикає Грачов. — Але це варіант.

— Не варіант, — відрізає Марат. Він перехоплює мій погляд, і в його очах читається те саме, що і в моїх. Ми не чіпаємо сім’ї. Це не наш стиль.

Грачов тільки посміхається.

— Тоді слухайте уважно ще. Савчук вважає себе недосяжним, але навіть такі, як він, не можуть ховатися вічно. Ключ — його рутина. Він параноїк, але одночасно впевнений у своїй невразливості. Він не ховається в підвалах, не тікає. Він ходить на світські заходи, контролює справи, зустрічається з партнерами. Але головне — він регулярно зустрічається з коханкою.

— Мені подобається, що всі ці серйозні люди в результаті ведуться на одну і ту ж слабкість, — кидаю я, переглядаючи фото.

— Жінки — завжди проблема, — кидає Марат.

Я закочую очі.

— О, та не починай.

Грачов ігнорує:

— Раз на тиждень Савчук приїжджає до квартири в центрі, де його чекає ця дамочка. Охорони мінімум. Вона своя, перевірена, працює на нього вже не перший рік.

— Якщо ми оберемо коханку, то родина нам не знадобляться, — втручається Стас. —Зробимо все правильно і не залишимо йому шансів.

— Це ризиковано, — говорить Марат, зосереджено дивлячись на план.

— А в нас є вибір? — кидаю я.

Він мовчить, тому що знає відповідь. Ми пішли проти дуже великого гравця, і тепер або ми, або нас.

— Це треба зробити швидко і чисто, — говорить Стас.

— І без зайвих втрат, — додає Марат.

Я дивлюсь на фото Савчука.

— Я готова.

____________________

Останні кілька днів тяглися, як вічність. Люди Стаса і Грачова вистежували кожен крок Савчукової коханки, а я і Марат чекали. Ненавиджу чекати.

Ми знали, коли вона виходить з квартири, коли повертається, з ким бачиться, як часто Савчук у неї буває і скільки часу проводить. Він приїжджав пізно ввечері, а виїжджав під ранок. Охорона мінімальна, максимум двоє людей, і то вони не йдуть за ним у квартиру. Напевно, він вважає, що стіни його сховають.

Ідіот.

Марат нервував. Він цього не показував, але я його вже знаю. Напружені м’язи, стиснуті кулаки, різкі рухи, навіть коли він просто замикав двері машини. Я відчувала те саме. Хотілося діяти, зробити все прямо зараз і, нарешті, видихнути.

Але поспішати не можна. Потрібно було чекати моменту.

___________________

Настав день, коли ми мали приступити до справи.

Я стояла біля столу і перевіряла зброю, коли Стас спробував нас зупинити.

— Це самогубство, якщо ви підете вдвох, — сказав він, стискаючи склянку віскі.

— Це наша справа, — відповів Марат.

— Я розумію, що ви двоє круті, але це Савчук. Ви хоч розумієте, що робите?

— Ми знаємо, що робимо, — сказала я, засовуючи пістолет у кобуру.

— У вас буде тільки один шанс, — продовжував Стас, дивлячись на нас так, ніби бачив уперше. — Один. Якщо щось піде не так, ви не вийдете звідти живими.

— Тому ми не допустимо помилок, — Марат закрив за собою шафку, де лежав його запасний пістолет. — Якщо ти нам не допоможеш, ми все одно підемо.

Стас подивився на мене.

— Ти теж цього хочеш?

Я витримала його погляд.

— Це не про бажання. Це про необхідність.

Він нервово провів рукою по волоссю, а потім зітхнув і сказав:

— Гаразд. Але якщо ви звідти не повернетесь, я скажу, що вас не знав.

— Дуже мило, — хмикнула я.

Марат тільки посміхнувся.

Ми сіли в машину. Попереду — остання ніч перед фіналом.

_____________________

Час. Його залишилося зовсім мало.

Ми з Маратом рухалися за планом, кожен крок був вивірений, кожен рух продуманий. Але напруга все одно висіла в повітрі, наче перед грозою.

Нічне місто світилося вогнями, але для нас воно було пустим. Ми їхали мовчки, сконцентровані, налаштовані. Автомобіль м’яко котився темними вулицями, а в грудях гуло очікування.

— Ти готова? — запитав Марат, не відриваючи погляду від дороги.

— Уже давно, — відповіла я, знімаючи запобіжник на пістолеті.

__________________

Перша частина плану була простою: потрібно було дочекатися, поки Савчук приїде до своєї коханки. Ми знали, що він з’явиться близько одинадцятої вечора.

Машина припаркувалася навпроти будинку. Вона стояла там, наче частина вулиці, ніяких підозр. Ми були одягнуті так, щоб не привертати увагу: чорний одяг, темні худі, жодних зайвих деталей.

— Ось він, — прошепотіла я, помітивши, як чорний Мерседес підкотив до будинку.

З машини вийшов Савчук. Все той самий самовпевнений, розслаблений, впевнений у своїй недоторканності. За ним, як тіні, двоє охоронців. Вони не заходили з ним у під’їзд, лишилися на вулиці. Це був наш шанс.

— Далі за планом, — кивнув Марат.

___________________

Ми чекали хвилин двадцять, поки він встигне розслабитися.

Потім рух.

Марат першим вислизнув із машини, я слідувала за ним. Двиглися швидко, безшумно, наче хижаки.

Охоронці стояли біля входу, явно не чекаючи нічого небезпечного. У одного з них в руці була сигарета, інший дивився в телефон.

Помилка.

Марат схопив його за голову, один різкий рух — і він зламав шию першому охоронцю. Той навіть не встиг видати звук, коли осів на землю.

Другий кинувся тягнути зброю, але моя рука випередила його. Глушник зробив свою справу — тихий хлопок, і він упав.

— Чисто, — прошепотіла я.

Марат коротко кивнув і відкрив двері під’їзду.

_____________

Ліфт не варіант — ризиковано. Ми підіймалися сходами, вичікуючи, прислухаючись. Савчук був на восьмому поверсі.

Перед дверима квартири Марат зупинився, приклав вухо.