Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Цієї ночі заручилося п’ять пар. Вони схиляли голови перед жертовним столом, приймаючи благословення. Інші, хто ще чекав на свою долю, покладали до вогнища квіткові букети, вірячи, що Ярило пошле їм щастя.

Свято тривало, але для Сігурда ця ніч була сповнена гірким присмаком. Він виконав свій обов’язок, приніс жертву богам, підтримав народ. Та серце його не знаходило спокою. У ньому, наче вогонь того вогнища, палала тривога за Інгеборду, яка так і не повернулася додому.

Він не чекав, поки всі розійдуться. Після хороводів він був першим, хто пішов у дім. Щось невловиме терзало його зсередини, не давало спокою. Але щойно голова торкнулася подушки — він заснув. І у сні його вже чекали.

***

Інгеборда металася з кута в кут кам’яної кімнати. Вогонь ледве жеврів, відкидаючи примарні тіні на стіни, які, попри свою міцність, здавалися похмурими й холодними. У темряві кути поросли мохом, а під ногами лежав тонкий шар пилу.

Її руки були схрещені на грудях, погляд неспокійно бігав по кімнаті. Дівчина непокоїлася.

Де Сігурд?

Чому він так довго не лягає спати?

Чи все з ним добре?

Серце стискалося від тривоги, поки вона чекала моменту, щоб дотягнутися до нього крізь сон.

І раптом...

— Ді. — Голос пролунав так різко, що вона ледве встигла повернутися, як його обійми вже охопили її. Тепло сильних рук, знайомий запах... Інгеборда ледь не розплакалася від полегшення. Він тут. Він прийшов.

— Ти жива, — прошепотів Сігурд, не стримуючи емоцій. Його руки тремтіли, коли він пригортав її до себе, губи торкалися її обличчя раз за разом — щоки, лоба, кінчика носа, губ. — Ти жива...

Його серце калатало так сильно, що здавалося, віддавало в скроні. Він боявся цього моменту — коли міг би побачити її пораненою, бездиханною. Але вона була тут. Жива!

— Зі мною все добре, — насилу промовила Інгеборда, коли Сігурд нарешті трохи заспокоївся.
— Де ти? — схвильовано запитав він, вдивляючись у її обличчя, ніби боявся, що вона знову зникне.

— Не знаю... Я зайшла занадто далеко, а потім почула дивні звуки. Побачивши ведмедя, злякалася й почала тікати. Отямилася лише тоді, коли вибігла з лісу на галявину. Там нічого не росло, жодної травинки. Але стояли кам’яні будівлі — схожі на поселення Дракенів. — Сігурд слухав уважно, не перебиваючи. — Усередині нічого не залишилося, але я зібрала трохи хмизу й розпалила вогонь у комині. Вранці повернуся й проведу тебе до цих будинків.
— Ти дуже мене налякала, — прошепотів він, коли вона завершила розповідь. — Я вже уявляв, як знаходжу тебе пораненою... або, того гірше, мертвою.

— Я чекала тебе у сні з настанням темряви, але тільки тепер.

— Весь цей час ми шукали тебе. Але з тобою справді все добре? — Він знову міцно обійняв її. — Відтепер ходитиму з тобою, щоб нічого не трапилося.

— Не будеш, — твердо сказала вона.

— Чому? — Сігурд не очікував такої рішучої відповіді.

— Бо я кажу, що не будеш. Якщо не хочеш, щоб я підсипала тобі щось у їжу чи питво. — Інгеборда схрестила руки, погляд був серйозним.

— Ми ще не одружені, а ти вже погрожуєш? — Сігурд відступив на крок, здивовано дивлячись у її знайомі очі. Він не сумнівався — вона зробить це. Весь її вигляд це говорив.
— Збирання трав — це можливість побути наодинці зі своїми думками. І заспокоїтися. Якщо ти будеш ходити за мною повсюди, я не зможу відпочити від турбот. — Останні слова прозвучали м’яко, наче вона говорила з дитиною.

— Обговоримо це вранці.

— Ні, зараз. — У голосі дзвеніла сталь. — Тут і зараз пообіцяй, що не будеш ходити за мною повсюди.
— Ді, я сьогодні пережив такий страх... Думаю, що втратив тебе. Хочу захистити тебе від усіх бід. — Він простягнув руку, намагаючись торкнутися її, але вона не вклала свою в його долоню.
— Пообіцяй, що матиму свободу робити те, що забажаю.

— Давай обговоримо це при зустрічі...

— Ні. Пообіцяй зараз. Інакше я не повернуся в поселення. — Вона не збиралася відступати.
Кімната почала тьмяніти, кам’яні стіни ставали прозорими.

— Зачекай! — Сігурд зробив крок уперед і схопив її за руку. — Обіцяю.

— Що саме?

— Обіцяю, що ти будеш вільна робити, що хочеш, і ходити куди хочеш, без мого супроводу.
— Ні-ні, взагалі без супроводу.

— Добре. Без мого чи будь-кого іншого.

Щойно він промовив ці слова, Інгеборда піднялася на носочки й поцілувала його в губи. Її дотик був м’яким, але впевненим. Сігурд відповів, ніби тільки й чекав цього. У поцілунку було все: полегшення, радість, кохання й навіть трохи перемоги.

Її образ почав розчинятися, сон розпадався на світлі обриси... Але Сігурд знав — коли прокинеться, вона чекатиме його там, де обіцяла.

Володарі снів не можуть довго перебувати у снах — це забирає багато сил. Інгеборда розповідала, що прикликати когось у сон — дуже виснажливо. Цього разу вона тримала сон дуже довго, притягуючи до нього коханого. Завтра вона буде дуже втомлена і, можливо, прокинеться десь о півдні.