Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

***

Як тільки Інгеборда зникла зі сну, Сігурд різко прокинувся. Серце шалено билося в грудях, наповнюючи кожну жилу хвилею полегшення, радості і захоплення. Вона жива! З нею все добре! Хотілося закричати, поділитися цією звісткою — хай весь світ дізнається!

Він різко підвівся, і ковдра впала з ліжка. Не вагаючись, потягнувся до дверей, але в темряві почув хриплий голос:

— Куди зібрався?

Сігурд завмер. У півтемряві кімнати важко було розгледіти, хто заговорив. Голос хрипів після сну, тому спершу він не впізнав його.

— Хто тут? — насторожено кинув Сігурд, напружуючи слух.

Пролунав кашель, а за ним шурхіт. Нарешті вийшов Рагнар — темне волосся скуйовджене, на обличчі помітна втома.

— Не думав, що ти мене не впізнаєш, — пробурчав друг, потягуючись. — Добре, що ти не воїн, а то б ще на мене з мечем кинувся.

Сігурд зітхнув, хвилювання трохи спало.

— Рагнар, чому ти не спиш поруч із дружиною? — здивовано запитав він.

Присутність друга була несподіванкою. Відтоді, як з’явилася Астрід, Рагнар завжди засинав поряд із нею, навіть після найважчих днів розвідки острова. Їхнє кохання було міцним, і Сігурд іноді не міг у це повірити.

Рагнар схрестив руки на грудях і відповів коротко, але впевнено:

— Щоб ти не наробив дурниць.

Сігурд підняв брови:

— Про що ти?

— Я тебе знаю, друже, — втомлено мовив Рагнар, дивлячись у його очі. — Ти міг би вдавати, що ліг спати, а щойно всі заснуть — вирушити на пошуки.

Сігурд відкрив рот було, щоб заперечити, але лише усміхнувся, відчуваючи вдячність. Так, він міг би так зробити — готовий був перевернути весь острів, аби знайти Інгеборду. Але тепер не потрібно.

— Вона жива, і з нею все добре, — сказав він, голос мимоволі затремтів від щастя.

Рагнар довго дивився на нього, ніби оцінюючи, чи не збирається Сігурд зірватися з місця.
— Вона приходила у сні? — нарешті запитав, хоч і знав відповідь.

— Так, вона знайшла поселення Дракенів! — захоплено відповів Сігурд.

Рагнар тихо хмикнув і позіхнув, прикривши рот долонею:

— Якщо ти не збираєшся бігти її шукати просто зараз, я піду спати у своє тепле ліжко.

Сігурд проводив його поглядом. В душі ще вирувала буря емоцій, хотілося розбудити всіх і поділитися новиною. Але, побачивши, як Рагнар повільно потягнувся і попрямував до дверей, його ніби охопив холод.

Всі втомилися. Всі перенервували.

Він лише тепер це усвідомив.

— Тихої ночі, друже, — пробурмотів Рагнар, зникаючи за дверима.
— Тихої ночі... — тихо повторив Сігурд і ліг на ліжко.

Хвилювання поступово змінилося спокоєм. Завтра, коли всі відпочинуть, він розповість усім, що його кохана жива і здорова.

А зараз — просто лежав, дивлячись у стелю, і усміхався.

Інгеборда жива.

І завтра він знову її побачить.

***

Прохолода світанку розбудила Інгеборду ще до сходу сонця. Хмиз давно перегорів, лишивши по собі сірий попіл. Вона відчула бурчання в животі: зібрана вчора малина була з’їдена до останньої ягоди. Потрібно було знайти воду — хоч би на мить вгамувати голод.

Блукаючи серед пустих будівель із порожніми вікнами, вона відчувала, як по шкірі бігають мурашки. Вулиці мовчали, лише вітер гуляв між стінами, зазираючи у темні дверні отвори, шурхочучи старим листям та сухою травою, що пробивалася крізь кам’яні доріжки. Будинки стояли, ніби застиглі в часі — мов свідки катастрофи, що стерла життя з цього місця. Що тут сталося? Чому не залишилося жодної живої душі?

Тонкий звук води привернув її увагу, і вона попрямувала в той бік. Обережно пробираючись крізь завали й зарості, Інгеборда вийшла на простору галявину, де перед нею розкинулося справжнє диво. Кам’яні жолоби вели воду каскадами, утворюючи мініатюрні озерця. Потік невпинно рухався вниз, наповнюючи кожне заглиблення, перш ніж стекти далі. Це було щось невідоме, дивовижне, майже магічне. Вона ніколи не бачила нічого подібного.

Та захоплення змінилося тривогою, коли вона помітила щось серед цієї гармонії. Кам’яні конструкції були зруйновані, а серед уламків лежало щось біле, велике й нерухоме. Підійшовши ближче, Інгеборда затамувала подих — це були кістки. Величезні, неймовірно великі, що могли належати лише одному створінню — дракону.

Інгеборда завмерла, важкість смутку стиснула їй груди. Створіння, яке колись літало над цим островом, могутнє і величне, тепер лежало тут — безмовне нагадування про втрату. Вона повільно простягла руку, пальці тремтіли, коли торкнулася холодного кістяка.

— Вибач... — хрипло прошепотіла, і одна-єдина сльоза скотилася щокою. — Вибач, що не вберегли вас...

Стоячи перед черепом дракона, більшого за людину, Інгеборда відчула важкість у грудях. Колись ці створіння були серцем цього світу, підтримували рівновагу, були його душею. А тепер — лише порожні кістяки, розкидані по острову, мов нагадування про жорстокість, що знищила їх.