Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Зібравшись із думками, вона напилася з одного з озерець і набрала води у флягу. Потрібно було повертатися до поселення, але не одразу. Її кроки стали повільнішими, коли вона продовжувала досліджувати територію. Ще три драконячих скелети лежали серед руїн, і біля кожного вона зупинялася, схиляла голову й шепотіла слова вибачення. Вона відчувала їхній біль, навіть через століття після загибелі.

Ідучи лісом, Інгеборда залишала позначки на деревах, щоб не загубити шлях назад до поселення Дракенів. По дорозі їй траплялися кущі зі стиглими ягодами — вона одразу закидала їх до рота. Голод на мить відступив, але не зник.

Понад п’ять годин знадобилося, щоб дістатися лісу на окраїнах Гренхейму, ще дві — щоб побачити знайоме поселення на горизонті.

І тоді вона побачила його.

Сігурд ходив уздовж межі поселення, вдивляючись у далечінь, ніби чекав. Його постава була напруженою, рухи — нервовими. Він шукав її, сподівався.

І тоді, ніби за покликом долі, його погляд зустрів фігуру, що виходила з лісу.

На мить його серце пропустило удар.

Вона була знесилена, йшла, ледь переставляючи ноги. Сонце, що вставало над островом, осяяло її постать, і він побачив її такою, як у своїх найсміливіших мріях — живою.

Тіло миттєво відреагувало, ще до того, як розум усвідомив це. Він відв’язав коня, заскочив і пустив його в галоп. Вітер бив у лице, та він не помічав нічого — лише її.

Коли відстань між ними зменшилася, він не чекав, поки кінь зупиниться. В останній момент зіскочив і кинувся до неї. Залишивши позаду останні кроки, міцно притиснув її до себе, відчуваючи її тепло, її запах — аромат м’яти, що завжди був їй притаманний. Він вдихав його, ніби боявся, що це знову ілюзія.

— Ді... — видихнув він, голос хрипів від емоцій.

Романтичність моменту порушило бурчання її живота.

— Ой, вибач... — зніяковіло сказав він, відсторонюючись, щоб поглянути їй у вічі. — Ти, мабуть, нічого не їла?

— Трохи малини та води, — усміхнулася вона втомлено, але в її очах спалахнув вогонь. — Сіг, я маю так багато розповісти! Я знайшла драконів... їхні скелети! Це було жахливо і водночас велично...

Її голос тремтів від хвилювання, слова лилися швидко, ніби вона боялася, що їм не вистачить часу, щоб передати всю важливість знайденого. Вона хотіла розповісти про все — про кістяки, про розбиті чаші, про розруху, що залишилася після загибелі величних створінь. В її очах блищали сльози.

Сігурд лагідно обійняв її за плечі й усміхнувся.

— Давай ти все розповіси, коли я тебе нагодую, — промовив він.

Він свиснув, і кінь, залишивши соковиту траву, покрокував до них. Спершу підсадив Інгеборду, а потім сам скочив позаду неї. Обережно обійнявши за талію, він направив коня в поселення.

На околицях уже зібралися люди. Після слів Конунга, що Вельва жива і здорова, всі повернулися до роботи, та кожен знаходив привід підійти ближче до краю поселення — чи не з’явиться вона на горизонті.

І ось вона тут. Повернулася.