Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Розділ 14

Дракнес

Блаженство і насолода розлилися по тілу Інгеборди від першого шматка соковитого, добре просмаженого м’яса. Воно пахло димком і прянощами, змушуючи її заплющити очі від задоволення. Тепло розтікалося тілом, проганяючи голод, що стискав нутро залізним обручем.

Навколо зібралося майже все поселення. Очі чоловіків і жінок блищали цікавість — тут рідко траплялися пригоди, і кожна незвичайна історія ставала подією. Відчуваючи, як їжа додає сил, Інгеборда нарешті підняла голову і почала розповідати.

Вона описувала все так, ніби переживала заново: як натрапила на ведмедя, що рив щось під деревом, і як її серце в ту мить стислося від жаху. Вона знала — не можна робити різких рухів. Обережно, майже безшумно, почала відступати, але відчувала, що звір відчуває її присутність. Коли він підняв морду, його маленькі чорні очі вп’ялися в неї, і Інгеборда зрозуміла — тікати доведеться щосили.

Ведмідь ревнув, земля здригнулася під його лапами, і він кинувся вперед. Дівчина рвонула в ліс, стримуючи паніку. Вітер свистів у вухах, гілки хльостали по обличчю, ноги ковзали по вологому моху. Вона бігла, стрибаючи через коріння, петляла, сподіваючись заплутати звіра, і з кожним кроком відчувала, як легені палають від зусиль.

Раптом дерева розступилися, і вона вибігла на широку галявину. Дихання виривалося уривчасто, серце гупало в грудях, а страх не дозволяв зупинитися. Вона прислухалася. Тиша. Ведмідь або відстав, або втратив слід.

Лише тепер вона помітила: земля під ногами була темна, мов попіл, позбавлена будь-яких ознак життя. Попереду виростали кам’яні стіни — похмурі й мовчазні, наче руїни давно забутого світу. Сонце вже хилиться до обрію, а думка про повернення в ліс видавалася надто ризикованою. Вона рушила вперед, обережно ступаючи по холодному ґрунту. Десь серед занедбаних будівель могла бути схованка, де можна перечекати ніч.

Інгеборда завершила розповідь, згадавши, як прикликала Сігурда у сні, прагнучи сповістити його, що вона в безпеці. Але про кістки драконів змовчала — це відкриття було надто важливим, щоб ділитися ним перед усіма. Спершу треба обговорити все з тими, кому довіряла.

— Ти зможеш знайти дорогу назад? — запитав Рагнар, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Так, я відмічала шлях, поки не вийшла до наших лісів, — зустріла його погляд і з гордістю додала: — Я зробила все так, як ти мене вчив.

Рагнар схвально кивнув. Він навчав усіх у поселенні залишати малопомітні мітки на дорозі, які могли розгледіти лише ті, хто знав, на що звертати увагу.

— Це добре, — в голосі відчувалася гордість.

— Сьогодні вже запізно вирушати на пошуки поселення дракенів, — втрутився Сігурд, кидаючи на Інгеборду теплий погляд. — Завтра вранці вирушимо досліджувати це місце.

Люди погодилися, і натовп почав розходитися, повертаючись до своїх справ. Лише Сігурд залишився поряд.

— Тобі, мабуть, хочеться помитися? — з лукавою усмішкою запитав він, ковзаючи поглядом по її втомленому обличчю.

— Ще й як! — розсміялася вона, відчуваючи, як тіло налите втомою, а шкіра липне від поту й пилу дороги.

— Я попросив розігріти для тебе воду в купальні.

— Ти справжній рятівник, — вдячно прошепотіла вона, нахилившись і ледь торкнувшись губами його щоки. Потім піднялася, прямуючи до своєї кімнати за чистим одягом.

Коли вона вийшла, Сігурд уже чекав під дверима, спершись плечем об одвірок.

— Ходімо, проведу тебе, — сказав він, роблячи крок у бік виходу.

Інгеборда не рушила з місця.

— У тебе що, роботи немає? — схрестила руки на грудях, насупивши брови.

— Є, але дозволь побути поруч із тобою ще трохи, — він підійшов ближче й м’яко взяв її за руку, сплівши пальці з її.

— Ти обіцяв, що не будеш супроводжувати мене повсюди.

— Я просто проведу тебе до купальні, а потім піду у своїх справах. До темряви ще маю дещо зробити, — загадково посміхнувся він.

Інгеборда примружила очі, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Ти щось від мене приховуєш?

— Ні, — відповів він занадто швидко.

Вона лукаво всміхнулася, розгадуючи його хитрість.

— Ну добре, зробимо вигляд, що я тобі повірила, — мовила дівчина, і вони разом рушили в сутінковий вечір.

Розпрощавшись із Сігурдом біля входу в купальню, Інгеборда зайшла всередину, де нікого не було, і з великим полегшенням почала роздягатися. Брудний одяг важко знімався, ніби в’ївся в шкіру після довгої дороги. Вона кілька разів падала, тікаючи від ведмедя, а одного разу оступилася і, не втримавши рівноваги, покотилася з пагорба. Тіло боліло після цих пригод, але тільки тепер, залишившись сама, вона могла сповна відчути всю глибину втоми.

Обережно провела пальцями по стегну, відчуваючи, як під шкірою пульсує біль. Синяк був великим, та не смертельним — лиш кровопідтік. А от ребра... Нахиливши голову вниз, вона дивилася на них, мимоволі затримуючи подих. Ліва сторона була майже вся вкритa синювато-фіолетовими плямами. Глибокий вдих — і гострий біль пронизав грудну клітку. Високий пояс, що вона завжди носила зверху сорочки, весь цей час стягував ребра. Але тепер, коли його не було, дівчина відчула всю силу травми. Скоріш за все, тріснуло ребро.