Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

Вона зітхнула і спробувала розслабитися. Немає сенсу панікувати. Головне — обережність.

Інгеборда взяла дерев’яне відерце й підійшла до великого залізного казана, з якого піднімався пар від гарячої води. Нахилилася, зачерпнула, відчула, як гарячий пар приємно огорнув обличчя. Вона знала, що треба розбавити воду холодною, щоб стала теплою, але кожен рух викликав гострий біль у боці. Зціпивши зуби, наповнила дві посудини — того має вистачити.

Вода торкнулася шкіри — і разом із теплом прийшло полегшення. Взяла шорстку тканину й почала змивати з себе пил дороги, засохлу кров із подертих колін. Кожен дотик до ребер примушував стримувати зойк, але вона продовжувала. Волосся мити сили не мала. Воно залишилось заплетеним у косу. Потрібно буде просити Велену чи Божену допомогти — воно стало надто довгим і потребувало догляду.

Інгеборда задумливо провела пальцями по кінчиках. Було б легше трохи підстригти його, менше клопоту... Та лише думка про це змусила її стиснути губи. Сігурд обожнював її довге волосся. Скільки разів він з любов’ю проводив по ньому рукою, граючись пасмами... Ні, нехай буде.

З чистим одягом вона принесла й бинти. Обережно намазала ребра знеболювальною маззю, потім щільно перебинтувала, стримуючи біль. Потім зробила те саме зі стегном — холодна мазь трохи зняла набряк і полегшила біль.

Одягалася повільно, щоб не надто напружувати тіло. На дворі вже було тепло, тож верхню сорочку залишила, натомість накинула на плечі шовковий халатик, привезений з далекого краю. М’яка тканина ніжно торкалася шкіри, викликаючи відчуття чогось далекого, майже забутого.

Вона давно не вдягала вбрання, що колись було частиною її життя до пророцтва. Тоді носила найтонший льон, оксамит, шовк... Тепер доводилося носити міцний, грубий одяг, що не рвався від першої-ліпшої гілки і не псувався від бруду.

Відчинивши двері, Інгеборда ступила назовні. Вечірнє сонце вже хилилося до обрію, забарвлюючи світ у золотаві відтінки. Вона зробила кілька кроків по теплому дерев’яному настилу, вдихаючи свіже повітря.

— Виглядаєш краще, — пролунав знайомий голос.

Сігурд стояв неподалік, спершись на дерев'яний стовп. У його очах помітне легке занепокоєння, але він, як завжди, тримався невимушено.

— Вода творить дива, — злегка всміхнулася вона.

— Я ніколи не бачив на тобі цього халату, — Сігурд уважно оглянув її, і хоча в його голосі звучала випадкова цікавість, у погляді було щось більше. Присівши навпочіпки, він торкнувся подолу, розглядаючи вишитих птахів, ніби намагаючись запам’ятати кожен примхливий візерунок. Останні промені сонця лягали на шовк золотими мазками, змушуючи нитки переливатися у сутінковому світлі.

— Якщо хочеш, можеш роздивитися вишивку пізніше, — м’яко мовила вона, намагаючись відвернути його увагу. — А зараз я б не відмовилася трохи відпочити.

— Ой, вибач, — Сігурд швидко підвівся, і, не питаючи дозволу, легким рухом перехопив кошик з її рук. — До речі, у мене для тебе подарунок. Ходімо, покажу.

Він навіть не дав їй часу заперечити — просто взяв за руку і повів у бік Великого дому. По дорозі швидко поставив кошик з її речами біля дверей.

— Потім заберемо.

Вони йшли через поселення, і дівчина помітила, як на них звертають увагу. Але Сігурд, здається, не надавав цьому значення. Його пальці впевнено тримали її руку, ніби боявся, що вона передумає і втече.

Перетнувши вузьку смугу лісу, вийшли на відкрите поле. Попереду мерехтіло вогнище.

— Навіщо ми тут? — запитала вона, відчувши, як тепло полум’я лагідно огортає її.

— Ти пропустила квіткові заручини.

Його голос звучав глибоко й рівно, але в ньому відчувалася ледь помітна напруга. Він підняв руку, легенько торкнувся її обличчя, відкидаючи вибите з коси білосніжне пасмо.

— А я так старанно збирав квіти для браслету… не можу просто взяти і викинути їх.

Він відступив на крок і дістав із кишені плетений браслет. Трохи прив’ялий, пом’ятий, але все ще прекрасний у своїй недосконалості.

— Він утратив свою красу, але не своє значення.

Інгеборда відчула, як серце глухо вдарилося в грудну клітку. Сігурд глибше вдихнув, ніби набираючись сміливості.

— Ді, стань моєю дружиною.

Він говорив просто, дивлячись їй у вічі, і цей погляд був сильнішим за будь-які слова.

Дівчина завмерла, не в силах одразу відповісти. Кінчиками пальців вона торкнулася браслету.

— Я хочу… Але я не маю нічого, що могла б подарувати тобі у відповідь.

— Головне, що ти приймаєш мене, — м’яко відповів він.

Сігурд обережно закріпив браслет на її зап’ясті, нахилився і торкнувся губами внутрішньої сторони руки.

Ледь відчутний, майже невідчутний дотик.

Тепло миттєво розлилося її тілом. Інгеборда різкіше вдихнула, ніби тільки зараз згадала, як це — дихати.

— Давай підв’яжемо поли твого халату, — раптом мовив він, опустивши погляд.

— Навіщо?

Вона відступила на крок, не розуміючи зміни в його настрої.