Читати книгу - "Спаситель"

Вона кинула на нього швидкий погляд, по недовірливому обличчі стікала туш.

– Чи він тобі не казав? – спитав Харрі. – Отже, не казав і про те, що закоханий у дівчину на ім’я Теа Нільсен?

– Ні, – схлипнула вона. – А що?

Харрі намагався зрозуміти за виразом обличчя, яке враження на неї справило сказане, але через чорні патьоки нічого не розбереш.

– Ти приходила у «Фретекс» і питала Роберта. Навіщо?

– А пішли ви! – люто гримнула дівчина. – Забирайтеся!

Харрі та Беата перезирнулися й підвелися.

– Поміркуй, – мовила Беата, – а тоді зателефонуй мені за цим номером. – Вона поклала на стіл візитівку.

Мати чекала на них у коридорі.

– Даруйте, вона чомусь розхвилювалася, – сказала Беата. – Вам би слід побалакати з нею.

Вони вийшли у грудневий ранок на Якоб-Оллс-гате, крокуючи у бік Сумс-гате, де Беата поставила авто.

– Oprostite![43] – Голос пролунав із темряви у підворітті, де світилися вогники від двох цигарок. Цигарки попадали додолу, з темряви вийшло двоє чоловіків, простуючи до них. Софіїн батько та дядько Йосип. Стали поряд.

– Готель «Інтернаціональ», так?

Харрі кивнув.

Батько кинув швидкий косий погляд на Беату.

– Я прижену машину, – швидко кинула жінка.

Харрі повсякчас дивувався, як ця дівчина, що більшу частину життя поклала на перегляд на самоті відеозаписів та технічних доказів, спромоглася розвинути у себе таке чуття під час спілкування з людьми, якого у нього не було й близько.

– Я працювати у перший рік… на цих… перевезеннях. Але заболіла спина. У Вуковарі я був інженером-електриком, розумієш? До війни. Тута ніц не маю.

Харрі кивнув, чекаючи на продовження розповіді.

Дядько Йосип щось сказав.

– Так, так, – мовив батько й повернувся до Харрі. – Коли югославська армія прагнула взяти Вуковар у дев’яносто першому, адже так? Там був хлопчик, який підірвав дванадцять танків оцими… landmines,[44] еге ж?

– Ми називали його Mali spasitelj.

– Mali spasitelj, – з благоговінням повторив Йосип.

– Маленький Спаситель, – сказав батько. – Його так називали по рації.

– Кодове ім’я?

– Так. Після капітуляції Вуковара серби намагалися знайти його. Але марно. Хтось казав, що хлопець помер, інші, не вірячи, казали, що його взагалі… не існувало. Так?

– А який стосунок до цього має «Інтернаціональ»?

– Після війни у людей у Вуковарі домівок не було. Руїни. Хтось переїхав сюди. Але більшість – до Загреба. Президент Туджман…

– Туджман, – повторив дядько, зводячи очі до неба.

– …та його люди надали їм житла у старому великому готелі. Там, де вони всі на виду. Нагляд, так? Їм давали суп, але не роботу. Туджман не любить люд зі Славонії. Забагато там сербської крові. Потім серби, які лишились у Вуковарі, почали гинути. Й почали ширитися чутки. Про те, що Маленький Спаситель повернувся.

– Mali spasitelj, – засміявся дядько Йосип.

– Вони казали, що хорватам можуть надати допомогу в «Інтернаціоналі».

– Яким чином?

– Гадки не маю. – Батько знизав плечима. – Чутки.

– Гм. Чи хтось ще знає про цього… помічника й про «Інтернаціональ»?

– Ще?

– Приміром, з Армії спасіння?

– Так, так, Давид Екхоф знає. І решта теж. Він дав слово… по обіді на святі в Естгорі, улітку.

– Промову виголошував?

– Так. Розказував про Mali spasitelj й про те, що є люди, які завжди воюють. Що війна не закінчується. І для них теж.

– Командувач справді таке казав? – Беата повернула машину в освітлений тунель Ібсена, пригальмувавши, зупинилася скраю нерухомої вервечки автівок.

– За словами пана Михолеча, – зауважив Харрі. – Привселюдно, й за присутності Роберта.

– Й ти гадаєш, що це, можливо, підказало Робертові найняти кілера? – Беата нетерпляче вистукувала пальцями по керму.

– Принаймні можна визнати, що Роберт бував у Загребі. А позаяк він знав про побачення Юна та Теа, мотив теж очевидний. – Харрі потер підборіддя. – Слухай-но, чи ти можеш подбати про те, щоб Софію показали лікареві й обстежили як годиться? Якщо я маю рацію, там не один синець. А я спробую злітати у Загреб ранковим рейсом.

Беата кинула на нього швидкий, але пильний погляд:

– Ти можеш злітати за кордон лише для того, щоб посприяти тамтешній поліції. Чи у відпустку. У приписах однозначно зазначено, що…

– Друге. Коротка різдвяна відпустка.

Беата безнадійно зітхнула:

– Сподіваюсь, ти й Халворсену надаси маленьку різдвяну відпустку. Ми збиралися провідати його батьків у Стейнк’єрі. А ти де святкуватимеш Різдво цього року?

У цю мить задзеленчав мобільник, Харрі поліз за ним у кишеню, відповівши:

– Торік святкував із Ракеллю та Олегом. Позаторік – із батьком та сестрою. А цього року ще не мав часу поміркувати…

Він розмірковував про Ракель і про те, як відповісти на дзвінок. Раптом почув сміх.

– Приходьте до мене, – мовила вона. – У нас на Різдво двері розчинено для всіх охочих, й добровільні помічники нам потрібні. У «Сторожовій Вежі».

За кілька секунд Харрі второпав, що це не Ракель.

– Я телефоную, щоб сказати, що мені прикро через те, що трапилось учора, – мовила Мартіна. – Я не хотіла отак тікати. Але трохи засмутилася. Чи ви отримали шукані відповіді?

– А, це ви! – вигукнув Харрі, як йому видавалося, безсторонньо, але зауважив, як глянула Беата, й знову згадав, яка вона сприйнятлива у спілкуванні. – Чи я можу перетелефонувати вам згодом?

– Певна річ.

– Дякую.

– Нема за що, – серйозним тоном відповіла Мартіна, але Харрі розчув, як вона схвально засміялася. – Й ще одна невеличка справа.

– Слухаю?

– Які ви маєте справи на вівторок? На Святвечір?

– Не знаю.

– Ми маємо зайвий квиток у Концертну залу.

– Тож…

– Я не розчула захвату.

– На жаль. Маю роботи під зав’язку та й годящого костюма у мене немає.

– Й артисти занадто статечні. І нудні.

– Я так не казав.

– Зате я кажу. А щодо зайвого квитка, я мала на увазі, що це я маю зайвий.

– Справді?

– Маєте змогу побачити мене у сукні. А я маю у ній дуже принадний вигляд. От лише кавалера бракує трохи старшого. Поміркуйте.

Харрі засміявся:

– Дякую, згода.

– Нема за що.

Беата ані слова не сказала, щойно вони закінчили розмову, не прокоментувала посмішку, яка досі вигравала на губах, лише ненароком зауважила, що, як свідчить прогноз погоди, снігоочисники матимуть чимало роботи. Часом Харрі розмірковував, чи усвідомлює Халворсен, як йому поталанило.

Юн Карлсен досі не з’явився. Він незграбно зіпнувся на ноги з тротуару неподалік Софієнберг-парку. Холод ніби здіймався із земних надр й пронизував його до самісінького нутра. З перших кроків кров почала текти жилами в ногах, й він навіть зрадів болю. Він не порахував, скільки годин просидів на тротуарі по-турецькому, з картонним кухлем, й дивлячись на людей, що приходили у ту будівлю на Гетеборггата й покидали її, але вже хилилося до вечора. Він встромив руку у кишеню.

Грошей з кухля, найпевніше, стане на каву, бутерброд