Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

марш у напрямі Райволи 20 квітня. Перед групою були потужні сили в районі Муолаа — Райвола — Куоккала, а на лівому фланзі — російське військо відразу за лінією кордону. Тому тут треба поставити в заслугу Аусфельду, що він під час ізольованого руху використав зі своїх одинадцятьох батальйонів лише два, щоб прикрити фланги і комунікації. Розбивши червоногвардійські та російські загони на півночі від Ківеннапи, група Аусфельда здобула 21 квітня цей важливий шосейний вузол. Назавтра наступ тривав широким фронтом. До залізничної колії група дійшла 23 числа. Ворог (надто на райвольському напрямку) чинив такий шалений опір, що зайняти станцію та міст біля неї вдалось аж через дванадцять годин. Східніше, під Куоккалою, у бій, як і очікувалося, втрутилося, перейшовши кордон, російське військо. 24 квітня, коли було здобуто Уусікіркко і Терійокі, в наших руках опинилося 40 кілометрів залізниці.

Концентрацію групи Вілкмана було завершено 19–21 квітня після масштабного перевезення війська баржами з Антреа до Пелляккялі. Скидалося на те, що ворог наразі не знав про загрозу його комунікаціям. Коли надійшло донесення, що група Аусфельда підірвала залізницю, група Вілкмана надвечір 23 числа почала наступ на Виборг, який відповідно до наказу мала раптовим ударом здобути протягом доби.

Генерал-майор Вілкман забезпечив тил батальйоном, що пробився на перешийок між озерами Муолаан’ярві і Яюряпяан’ярві. Головні свої сили він скерував двома колонами на Виборг. Права колона з п’яти батальйонів мала перетяти залізничне сполучення до Антреа в районі Талі, а також шосейні дороги на Виборг, а тоді атакувати місто з півночі. Взаємодіючи з нею, колона з чотирьох батальйонів мала ввійти до Виборга зі сходу і півдня, а також захопити станції Кямяря і Сяйніо на залізниці Виборг — Петербург.

Проте здобути Виборг раптовою атакою не вдалося. Щоправда, права колона після важких нічних боїв пробилася до Талі й увечері 24 квітня на півночі від міста була готова атакувати, але ліва колона запізнювалася. Вона вплуталася у впертий бій за зазначені станції й лише вранці 25 числа змогла йти далі до виборзької південно-східної оборонної межі. Отож шанс на раптовість було втрачено. З одного боку, причиною невдачі стало недотримання приписів головнокомандувача щодо намічання напряму головного удару, а з другого те, що лівій наступальній колоні дозволили загрузнути в неістотних боях.

На жаль, не вдалося за приписом головнокомандувача і «обійти правий ворожий фланг, утворений на межі Йоутсено — Няатяля, розбити його й відтиснути ворога від Виборга». Не було вчасно надано достатньо потужніх сил, щоб ударити в тил головних сил ворога і перекрити їм шлях до відступу. На це дуже вплинув запізнілий наказ наступати, який командувач Східної армії дав групі Сигво лише ввечері 24 квітня. Група почала рух уранці 25 числа, підсилена резервом командарма — двома батальйонами Північногямеянського полку. Завдяки затримці супротивникові вдалося знятися і відступити через Юустилу до Виборга. Важко було збагнути, чому, коли стало важливим швидке переслідування, генерал-майор Левстрем забрав у Сигво цілий полк, щоб скерувати його на Лаппеенранту, тим паче, до цього міста вже рухався загін із Саво за приписом головнокомандувача.

Головні сили ворога вислизнули з наших рук, бо групи Вілкмана й Сигво не досягли взаємодії. Внаслідок цього Виборг, як і Тампере, довелося здобувати затяжною облогою саме в ті дні, коли важливою була б швидка розв’язка. Щоправда, оточений на заході від Лагті ворог розпорошився і лишився без командування, але якби частині тамтешніх сил вдалося зламати чи обійти загороду, вони б могли за кілька днів опинитися на підступах до Виборга. Крім того, існувала можливість втручання чималих сил червоної гвардії, що перебувала в Саво і Кюменлааксо. Утім, варто зазначити, що хоча сама Виборзька операція була здійснена лише наполовину, великим успіхом стало те, що полковник Аусфельд перетяв комунікації з Росією.

Перша спроба групи Вілкмана ввійти до Виборга 25 числа і наступної ночі захлинулася, натрапивши на міцну оборону, яку підтримувала численна фортечна артилерія. Тепер командувач армії вирішив здійснити ще одну спробу у ніч на 28 число після артилерійної підготовки. Група Сигво дістала завдання замкнути кільце з заходу.

24 квітня я звелів перегнати мій штабний потяг до Антреа, де містився командний пункт Східної армії. З двох полків мого резерву один було надано генерал-майору Левстрему. Другий свій резервний полк, висунутий до Талі, я теж вирішив віддати йому, дізнавшись, що ворог — правда, невеликими силами — зумів вибитися з Виборга прибережною дорогою на Койвісто. Однак Виборг довелося здобувати без цього підсилення, адже Левстрем зник, не повідомивши мені місця свого нового командного пункту.

Польові укріплення довкола Виборга було після запеклих боїв захоплено вночі проти 28 квітня. Очевидно, це переконало керівників виборзької оборони, що безнадійно воювати далі. Водночас із наступом, який почався наступної ночі, близько 6000 вояків пробилося з західного передміського району на прибережну дорогу на Гаміну. Однак колону втікачів затримали деякі загони з групи Сигво, які після жорстоких сутичок, подекуди з шаленим близьким боєм, змусили ворога здатися 29 числа вдосвіта. Одночасно група Вілкмана ввійшла в місто зі сходу.

Ще ввечері 25 квітня члени заколотницького уряду й диктатор Маннер, які від початку місяця перебували в Виборзі, ухвалили вельми малопочесне рішення: втекти й кинути військо напризволяще[41]. Цю ухвалу було виконано в ніч на 26 число: очільники заколотницького руху посідали на три кораблі й узяли курс на Петербург. Щоб утеча пройшла безперешкодно, у своєму останньому наказі диктатор звелів за всяку ціну завадити білим пробитися до узбережжя.

Отже, завдання, доручене Східній армії, було виконано. Східного ворожого угруповання більше не існувало, а керівники заколоту втекли з країни. Було взято близько 15 000 полонених. До наших рук потрапили вся польова артилерія і чимало фортечних гармат супротивника — загалом близько 300 штук, — а також 200 кулеметів та інша цінна техніка.

Ця остання десятиденна операція визвольної війни піддала військо суворому випробуванню, але воно блискуче з нею впоралося. Особливо це стосується єгерських полків та їх чудового офіцерства й унтер-офіцерства. Командирами більшості підрозділів Східної армії були єгері, і на цих посадах вони продемонстрували командирські здібності. Загалом і в цілому це військо вже стало ударною силою, хоч і вад не бракувало — надто в службі зв’язку, де багато доводилося імпровізувати. Це й було головною причиною того, що не вдалося налагодити взаємодію між групами Вілкмана і Сігво, і це ускладнило керування на всіх рівнях.

Святкування перемоги розпочалося вранці 1 травня відправою в середньовічній церкві, де, за переказами, поховано Мікаеля Аґріколу. Через те що росіяни використовували були церкву