Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Ось майорить над цим замком фінляндський прапор, і тепер Виборг знову стане твердинею, яка захищатиме Фінляндію — але вже не так, як раніше, не як край, який є частиною іншої держави, а як велику, самостійну, вільну Фінляндію. Вашою кров’ю, відважна арміє, здобуто рівноправність Фінляндії з іншими європейськими народами. З високо піднесеним чолом може тепер крокувати фін як господар у власній країні. Я сподіваюся, що різні підрозділи фінляндської армії, які пліч-о-пліч проливали кров за дорогу Вітчизну, в цих боях досягли побратимства і набули одностайності, і лише це може зробити фінляндську армію військом, яке забезпечує свободу для народу і є страшним для ворога. […] І нехай кров, якою ми вибороли незалежність, сприяє тому, щоб увесь наш народ піднісся над дрібницями й суперечками, які розколюють і ослаблюють його, і нехай завдяки цій національно-визвольній війні патріотизм у нашому народі здійметься так високо, що кожен змагатиметься за те, щоб дати своїй країні якнайбільше. Національне піднесення і самопожертва, грандіозні зусилля, відвага і тверда віра в майбутнє, виявлені фінляндським народом під час цієї війни, є запорукою того, що наше майбутнє закладене на міцних підвалинах.

Після параду я запросив на імпровізований обід почесних гостей: голову виборзького апеляційного суду, єпископа Савонлінни, голову Ради міських уповноважених, вище командування Східної армії та інших. У своїй промові, адресованій голові апеляційного суду, я вшанував членів цього суду, яких наприкінці періоду зросійщування було через свою законослухняність запроторено до петербурзьких в’язниць, та всіх інших незламних борців, які страждали за свободу Вітчизни.

Відповівши, як міг, на промову, виголошену німцем-зв’язковим Ставки німецькою мовою, я сказав єпископу Колліандеру, який сидів поруч за столом: «Моєю німецькою годі хвалитися — ви ж це найліпше знаєте, адже провалили мене на передстудентських іспитах, і мені довелося перескладати усний іспит через багато тижнів по тому, як товариші вже мали матуру». «Та не може цього бути», — вжахнувся єпископ.

Між західним та східним войовищами лежали промислові райони Кюменлааксо, куди вдалося добутися з Гяме й Карелії розпорошеному бунтівному війську. Ще в той час, коли не було досягнуто розв’язки ні в Лагті, ні в Виборзі, я вирішив очистити цей терен, адже законослухняному населенню загрожували криваві репресії[42]. 27 квітня генерал-майор Ліндер, командувач савоянського війська, підсиленого загонами Західної і Східної армій, дістав завдання захопити останній осередок заколотників, розташований у Кюменлааксо.

Генерал-майор Ліндер скерував своє військо зосередженим маневром до гирла р. Кюмійокі, і 4 травня савоянці й карели, просуваючись наввипередки, дісталися до Гаміни, звідки ворог утік до Котки. Ще того самого дня було здобуто Котку, і всі бунтівники, що перебували в промисловому районі, здалися. За кілька годин по тому до порту причмихали три російських судна, щоб витягти бунтівників із халепи, — і нам дістався добрячий трофей! У полон потрапило загалом 9000 осіб, а серед трофеїв були 51 гармата, 150 кулеметів і два панцеропоїзди. З останніми силами бунтівницької армії наше військо розправилося майстерною і швидкою операцією.

Однак іще один клаптик Фінляндії залишався не визволеним: окупований росіянами форт Іно на південному узбережжі Карельського перешийка. Наполегливими перемовинами й погрозами взяти форт штурмом ми спонукали залогу здати Іно; втім, батареї вони підірвали перед від’їздом. 15 травня форт був у наших руках.

Так кампанію, почату роззброєнням російських залог у Пог’янмаа, було доведено до кінця.

Для святкування перемоги підрозділи з усього війська, яке брало участь у визволенні країни, пройшли 16 травня маршем до столиці. У своєму наказі я привітав їх такими словами:

Вас була лише жменя погано озброєних чоловіків, які, не боячись численного ворога, почали визвольну боротьбу в Пог’янмаа і Карелії. А далі фінляндська армія, немов лавина, більшала під час своєї звитяжної ходи на південь.

Армія досягла своєї мети. Наша країна — вільна. Від лапландських сопок, від найдальших аландських острівців і до Сіестарйокі майорить прапор із левом. Фінляндський народ скинув сторічні кайдани і готовий посісти місце, яке йому належить.

Від щирого серця я дякую вам усім, хто в ці місяці взяв участь у невтомній праці. Кожен ніс свою ношу, і всі ми радіємо з досягнутого успіху. Я дякую вам за витривалість і довіру до мене тоді, коли наша справа здавалася зовсім безнадійною. Дякую вам за відвагу на бойовищі, за безсонні ночі, за важкі марші й за надлюдські зусилля. Дякую своїм найближчим товаришам, армійським генералам та офіцерам, унтер-офіцерам, рядовикам, медикам, медсестрам і санітаркам, капеланам і жінкам, які прямували слідом за армією і опікувалися її провіантом, а також усім, хто допомагали визволенню. Я дякую відважним чоловікам Швеції та інших північноєвропейських країн, які почули голос серця і честі, поквапилися нам на допомогу в момент найважчої боротьби, рясно пролили кров за нашу справедливу справу й оживили в нас спогади минулих сторіч. Але щонайперше мої думки, а також почуття вдячності й захоплення спрямовані до тих, хто після важких зусиль і виконаних обов’язків лежить тепер у землі.

І ось ми вперше за більш як сто років чуємо канонаду фінляндських гармат зі Свеаборзької фортеці. Це салют загиблим героям, але й вість про те, що постає нова доба. Новий час із новими обов’язками. І все ж таки тепер, як і раніше, великі питання розв’язуються залізом і кров’ю. Для захисту нашої свободи армія мусить стояти напоготові. Фортеці, гармати й чужоземна допомога мало чим зарадять, якщо кожен у лавах не знатиме, що саме він стоїть на сторожі своєї країни. Нехай пам’ятають фінляндські сини, що без одностайності не буде дужої армії, і що лише сильний народ може впевнено йти назустріч своєму майбутньому.

Солдати! Високо несіть свій незаплямований прапор, наш гарний білий прапор, який усіх нас поєднав і довів до перемоги!

Один з істориків[43] визвольної війни пише про той день:

Видовище війська, що вступало до міста, надавало тій променистій весняній днині поважного відбитку величного патріотичного свята. Крізь радісне людське море військові частини крокували прикрашеними прапорами вулицями від району Тееле, місця свого збирання, до Сенатського майдану. Шереги серйозних солдатів у сірячинах проходили повз глядачів довгою вервечкою, яка без жодної зовнішньої пишноти творила картину озброєного народу. Перед шерегами йшли ті, чиї імена лунали на всю країну у звитяжних звістках.

Поки військо крокувало до Сенатського майдану, я подався до будинку уряду в супроводі найближчих помічників.