Читати книгу - "Салимове Лігво"

І він знову вибухнув реготом, очі його мерехтіли і сяяли. Корі відчув, що усмішка виповзає й на його власні губи, ледь здатний в таке повірити. Його турботи здавались далекими, неважливими у порівнянні з добрим гумором в цих іронічних темних очах.

— Ви чужинець, хіба не так? — спитав Корі.

— Я з багатьох країв; але ця країна для мене… це місто… здаються повними чужинців. Ви розумієте? Еге ж, еге?

Він знову вибухнув тим своїм безоглядним, радісним сміхом, і Корі виявив, що й сам приєднується до нього. Сміх рвався з його горла під потужним тиском, виплескуючись разом із запізнілою істерикою.

— Так, чужинців, — продовжував той, — але прекрасних, манливих чужинців, які пашать свіжою силою, повнокровних, сповнених життя. Чи ви знаєте, містере Браянте, які чудові люди у вашій країні й у вашому місті?

Корі тільки кахикнув, дещо збентежений. Та проте він не зводив очей з обличчя цього незнайомця. Воно його причаровувало.

— Вони ніколи не знали голоду чи нестач, люди цієї країни. Минули два покоління відтоді, як вони знали бодай щось близьке до цього, та навіть тоді то було наче голос із якоїсь далекої кімнати. Вони думають, що знали журбу, але то журба дитини, яка в день народження впустила на траву своє морозиво. У них немає… як це сказати по-вашому… виснаженості. Вони з великим завзяттям проливають кров одне одного. Ви розумієте це? Ви це бачите?

— Так, — сказав Корі.

Дивлячись в очі цього незнайомця, він бачив безліч усього, і все воно було чудесним.

— Ця країна — якийсь дивовижний парадокс. В інших землях, коли людина день у день їсть донесхочу, вона стає жирною… сонною… свиноподібною. Але в цій землі… здається, що більше ви маєте, то агресивнішими стаєте. Розумієте? Як той же містер Соєр. Маючи так багато, він скупиться на кілька крихт зі свого столу для вас. Також як той малюк, який на святі дня народження відштовхує іншого, хоча сам уже не може їсти. Хіба це не так?

— Так, — сказав Корі.

Очі Барлоу були такими величезними і такими розуміючими. Вся справа тут була у…

— Вся справа тут у перспективі сприйняття, хіба не так?

— Так! — вигукнув Корі. Цей чоловік ткнув пальцем у правильне, точне, ідеальне слово.

Сигарета непоміченою випала з його пальців і лежала, тліючи, на дорозі.

— Я міг би оминути таку провінційну громаду, як ваша, — задумливо промовив незнайомець. — Я міг би поїхати до якогось із ваших великих, велелюдних міст. Ба! — осадив він себе раптом, і його очі спалахнули. — Що я знаю про міста? Мене міг би переїхати якийсь екіпаж, коли я переходжу вулицю! Я міг би задихатися від гидкого повітря! Я б міг стикатися з пещеними, недоумкуватими дилетантами, чиї наміри є… як ви це кажете?.. так, є несприятливими для мене. Як може такий бідний провінціал, як я, мати справу з нещирою витонченістю великого міста… навіть американського міста? Ні! Ні, і ще раз ні! Я плюю на ваші міста!

— О, так, — прошепотів Корі.

— Тому я приїхав сюди, до містечка, про яке мені вперше колись розповів надзвичайно яскравий чоловік, сам колишній місцевий мешканець, тепер, на жаль, померлий. Люди тут так само багаті й повнокровні, люди, переповнені агресією і темрявою, так необхідною для… нема англійського терміна для цього. Покол; вурдерлак; еялік[202]. Ви слухаєте?

— Так, — прошепотів Корі.

— Тут люди не відгородилися від тієї життєдайної сили, що тече від їхньої матері, землі, шкаралупою з бетону й цементу. Їхні руки занурені у самі води життя. Вони виборювали життя з цієї землі, цілісне й трепетне! Хіба це неправда?

— Правда!

Незнайомець доброзичливо хихотнув і поклав долоню на плече Корі:

— Ви добрий хлопець. Гарний, сильний хлопець. Я не думаю, щоб вам хотілося полишати це, таке досконале, місто, авжеж?

— Ні, — прошепотів Корі, але раптом його взяли сумніви. Повертався страх. Але це аж ніяк не було важливим. Цей чоловік не дозволить жодній кривді впасти на нього.

— А отже, ви й не полишите. Ніколи більше.

Корі стояв і тремтів, прирослий до місця, тим часом як голова Барлоу схилялась до нього.

— І ви ще вчините свою помсту тим, хто ласує сам, коли іншим теж хочеться.

Корі Браянт занурився у великий потік забуття, і потік той був часом, і води його були червоними.

  10

Була дев’ята година суботи і по прикрученому болтами до стіни шпитальному телевізору починався вечірній фільм, коли задзвонив телефон біля Бенового ліжка. Телефонувала Сюзен, і голос у неї був заледве стримуваним.

— Бене, Флойд Тіббітс мертвий. Він помер в якийсь час у своїй камері протягом минулої ночі. Лікар Коді каже гостра анемія — але ж я зустрічалася з Флойдом. У нього був підвищений кров’яний тиск. Через це його і в армію не взяли!

— Повільніше, — попрохав Бен, сідаючи прямо.

— Більше того. Одна родина, чиє прізвище Мак-Дуґалл, живе на Присілку. У них там померло мале, десятимісячне дитя. Місіс Мак-Дуґалл забрали у божевільню.

— Ти чула, як саме померла ця дитина?

— Моя мати казала, що туди пішла місіс Еванс, коли почула, як кричить Сандра Мак-Дуґалл, і місіс Еванс подзвонила старому лікарю Плавмену. Плавмен потім не сказав нічого, але місіс Еванс розповіла моїй матері, що дитина на вигляд була цілком нормальною… хіба що лиш мертвою.

— І якраз обидва схибнутих, Метт і я, опинилися поза містом і поза подіями, — сказав Бен радше собі, ніж Сюзен. — Майже так, якби так і було заплановано.

— Більше того.

— Що?

— Карл Формен зник. А також тіло Майка Раєрсона.

— Я думаю, це пов’язано, — почув він власні слова. — Це мусить бути пов’язаним. Завтра я звідси забираюся.

— Хіба тебе випишуть так швидко?

— Їм нічого буде заперечити проти цього.

Він промовив ці слова неуважно; думками він уже перейшов до іншого.

— У тебе є розп’яття?

— У мене? — перепитала вона спантеличено і трішки звеселено. — Бігме, ні.

— Я не жартую з тобою, Сюзен — ніколи я не був серйознішим. Є яке-небудь місце, де ти могла б його дістати о цій годині?

— Ну, є Марі Боддін. Я могла б сходити…

— Ні, не виходь на вулицю. Залишайся вдома. Зроби сама собі, навіть просто склеївши навхрест дві палички. Тримай його в себе біля ліжка.

— Бене, я досі в це не вірю. Якийсь маніяк, можливо хтось, хто вважає себе вампіром, але…

— Вір у що хочеш. Але зроби собі хреста.

— Але…

— Ти зробиш? Навіть просто заради того, щоб зглянутися на моє прохання?

Неохоче:

— Так, Бене.

— Ти зможеш приїхати завтра у шпиталь близько дев’я­тої?

— Так.

— Гаразд. Ми підемо до Метта разом і все розповімо йому. А потім ми з тобою поговоримо з лікарем Джеймсом Коді.

Сюзен сказала:

— Він подумає, що ти збожеволів, Бене. Хіба ти цього не розумієш?

— Гадаю, розумію. Але все це виглядає більш реальним, коли спадає темрява, хіба не так?

— Так, — тихо промовила вона. — Господи, так.

Без усякої на те причини він подумав про Міранду і про загибель Міранди: мотоцикл