Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Цвітана.

Я стараюся триматися біля Оксена, або ж біля його дідуся. Та намагаюся уникати султана, хоча мені здається це не можливо. Махмед постійно опиняється поруч і старається загравати зі мною. То квітку дарує, то підморгне.

Я бачу як нервує Оксен. І сама якщо чесно, солідно нервую. Прошу Сафіна молодшого, аби відвіз мене додому, але він відмовляється. Хоче, аби я була поруч.

Карету з мулу підняли відносно швидко, та повантажили на фуру, адже всі скарби потребують реставрації. Але коли виймали карету, одні дверцята відчинилися, і багато цінних речей посипалося у мул. З ними возилися ледь не до півночі. Навіть сам Оксен одягнувши водонепроникний костюм, подався на допомогу.

Тепер я постійно тримаюся Османа, бо страшенно боюся Султана, який у сучасному світі занадто живий. Боюся аби він просто не викрав мене, адже це притаманно туркам. А я ні за які скарби та обіцянки, не хочу опинитися наложницею в османській імперії.

— Цвітано! — раптом кличе мене Оксен.

Я беру ліхтарик у Османа і поспіхом іду до нього. Він саме стоїть біля води, та миє взуття з мулу.

— Все, Цвітано, ми підійняли останній грам золота. — на радощах повідомляє чоловік.

Я ж вдоволено видихаю. Тепер нарешті зможу поїхати додому.

— Цвітано, спустися нижче та посвіти мені, будь ласка, з цієї сторони.

Я обережно спускаюся з прикрого берега, та наближаючись до Оксена, підковзнувшись падаю у води Смотрича.

 «А якщо захочеш, аби твій дар спав у тобі, скупайся у Смотричі, як витягнуть карету, того ж дня на заході сонця. І на ранок не згадаєш, що такий дар у тебе є. Він знову спатиме в тобі, як і спав досі»

З цим спогадом та словами мага, іду під воду, але вже за мить, мене хапають сильні руки, і витягують з води. Мені здається я на мить втратила свідомість. Хоча одразу хапаюся руками за сильну шию чоловіка, а він міцніше притиснувши мене до себе, шепоче.

— Все добре, мила!

Мені чомусь надто холодно. Я вся тремчу, і вже сама міцніше притискаюся до чоловіка.

Оксен винісши мене на берег, несе до машин.

— Що трапилося? — стурбовано цікавиться Осман.

— Дідусю, Цвітана впала у воду. Я забираю її додому, адже на вулиці холодно... — повідомляє чоловік, та просить. — А ти розпорядися, аби все тут закінчили як належить, та скарби відправили куди потрібно.

— Добре, Оксене, забирай дівчину. А я все допильную. Я наберу тебе, якщо ти іще не спатимеш. — заклопотано погоджується Сафін старший.

— Дякую, дідусю! — з вдячністю мовить Оксен та несе мене до машини.

— Куди ти забираєш Квітку? — раптом цікавиться султан за нашими спинами.

— Додому, Махмеде. — фиркає через плече Сафін, та продовжує йти до машини дідуся.

— Оксене, я хотів поговорити з Цвітаною, — продовжує йти за нами султан.

— Махмеде, не сьогодні, — гаркає Оксен і відпускає мене біля машини. Прочинивши дверцята тягне той самий плед, в який я була замотана вдень, і який вже встиг висохнути.

— Мені потрібно сьогодні, — вперто заявляє султан.

Оксен замотавши мене в плед, садить на задні сидіння, і звертається до султана.

— Вибач, великий султане, сьогодні ніяк! На добраніч! — чоловік присідає поруч біля мене, і зачинивши дверцята наказує водієві. — Поїхали!

Оксен хазяйновито обіймає мене, а я не припиняю тремтіти, і збагнути не можу чому мені так холодно.

Через пів п’ятнадцять хвилин, ми вже заходимо у помешкання. Я хапаю свій банний халат, і одразу подаюся в душ.

Коли виходжу з душу. На мене вже чекає гарячий чай у вітальні. Оксен заклопотано підходить до мене, і зазирнувши в очі питає.

— Як ти почуваєшся?

— Ніби нормально!

— Присідай пити чай, — запрошує чоловік, і допомігши мені присісти, одразу кутає в плед.

Я вже напівсонна, але мені приємна турбота цього чоловіка, а ще мене тішить, що він забрав мене від султана. Я справді боюся Махмеда, бо судячи з його поведінки, він налаштований діяти рішуче.

Оксен, подає мені чашку з чаєм, і присідає поруч, а я зірвано прошу.

— Оксене, не віддавай мене султанові. Я хочу залишитися у своєму часі.

Чоловік так несподівано пригортає мене до себе, та надто впевнено обіцяє.

— Не хвилююся, Цвітано, і ні про, що не думай. Я нікому тебе не віддам.

Я зітхаю, бо ж розумію, що він не тільки не віддасть мене нікому, але й навряд чи від себе відпустить. П’ю гарячий напій, бо ще не зовсім зігрілася. Хоча про себе відзначаю, що в обіймах цього чоловіка, мені дуже приємно і значно тепліше.

Видихаю. Вирішую, що з Оксеном, я вже якось розберуся, зараз головне не потрапити у гарем до султана.