Читати книгу - "Подвійні паралелі , Лія Тан"

Оксен.

Я прокидаюся від телефонного дзвінка. Телефонує Алефтина.

Сонно знімаю слухавку, і чую.

— Доброго дня, Оксене! Перепрошую, що так рано, але тут вас з Цвітаною, султан чекає.

— Тобто, чекає? — нічого не розумію я. Ми ж дістали золото, султан мав би піти у свій світ.

— Оксене, султан просто чекає, вас на турецькому мосту. Я йдучи у фортецю зустріла його. Уявляєте він навіть балакав зі мною. — на емоціях пояснює жінка.

Мені здається я ще не прокинувся, і чую якусь ахінею.

— Алефтино, ви зараз серйозно? — напружено перепитую.

— Цілком, Оксене, — запевняє жінка і просить. — Я прошу вас покваптеся, бо султан чимось невдоволений.

Я важко зітхаю та обіцяю.

— Гаразд. Ми зараз з Цвітаною приїдемо.

До Турецького мосту, ми дістаємося більше ніж годину. Я ледь розбудив Цвітану. Вона сьогодні якась надто виснажена та розбита. Он всю дорогу дрімала у таксі. Навіть не перечила, коли я її обіймав.

Виходимо з машини, і на краю моста бачимо султана. Сьогодні він у червоному, турецькому національному вбранні, а вчора був у голубому.

Підходимо ближче. Я першим вітаюся, хоча добре бачу, що Махмед очей з дівчини не зводить. Мене це неабияк дратує.

— Квітко, що з тобою? Ти на себе не схожа? — допитується мій предок.

— Все добре! — лиш відмахується дівчина, й зупиняється біля поруччя мосту, повернувшись до нас спиною.

— Цвітано! — шипить султан. — Якщо тебе хтось образив ти тільки скажи...

— Ніхто мене не ображав. — фиркає дівчина, а тоді оглянувшись на нас, заявляє. — Махмеде, не діймай. Просто ніч бурхлива була. От я і не виспалася.

Я заскочений такою заявою. Одразу ловлю на собі розлючений погляд Махмеда, який крізь зуби цідить.

— Тобто, ніч бурхлива?!!

Дівчина важко зітхає та дивиться на мене.

— Поясни йому, якщо він не розуміє...

Схоже дівчинка не в настрої. Я це зрозумів з самого рання, як тільки розбудив її. Але зі мною вона мовчала. Я мовчу, і Махмед напружено мовчить, чим користується Цвітана.

— Мій повелителю, для чого ми тут? Чи може ти покликав нас, аби ми смажилися на цьому мості? Краще кажи, що хотів, бо мені пора додому...

Якщо чесно, я вже не розумію, що відбувається. І справді, агресії Цвітани збагнути не можу.

Повисає напружена пауза, яку порушує султан.

— Ходіть зі мною.

Ми обоє мовчки рушаємо за Махмедом, який веде нас у підземелля.

Тут холодно і темно. Але коли ми доходимо до перегородженого каналу на нас чекає маг. Чоловік посміхається нам та зізнається, що радий бачити нас. А тоді він щось шепоче, і підземелля набуває того самого вигляду, що й триста років тому. Тут неймовірна краса. Тут жити можна, не те, щоб екскурсії проводити. Цвітана наче розквітла, вона захоплено розглядає це все. В очах сяє звабливий блиск.

 Я дивлюся на Цвітану, і серце завмирає. Дратуюся через те, що й Махмед з неї очей не зводить.

Через три години, ми обійшли всі основні канали під фортецею. Султан показав нам заховані скарби ще самих козаків.

А коли ми знову опинилися біля перегородженого каналу, чоловік пильно глянувши на дівчину кидає.

— Цвітано, ти маєш шанс піти зі мною. Якщо ти станеш мені дружиною, я обіцяю змінитися... Ходи, квітко. Ти не пошкодуєш. У твоєму світі тебе ж ніщо не тримає. А в моєму, ти станеш, моєю радістю та порятунком.

Я нервую й пильно дивлюся на султана. Дратуюся ще й через, те, що Цвітана надто відверто зиркає на султана, але мовчить.

Я ревную. Страшенно ревную її до Махмеда, і не можу збагнути поведінки дівчини.

Чому вона мовчить? Як розуміти це мовчання? Невже вона справді хоче піти зі султаном? Якщо так, то я все одно її нізащо не відпущу.