Читати книгу - "Принади життя чорної відьми, Кілі Каель"

- Тихіше, тихіше, - присіла Каліста біля хлопчика, що округлив очі. - Не бійся. Тобі ніщо не загрожує. Це лише магія. Тобі подобається магія?

Малюк кивнув, притиснувши до грудей конячку і роздивляючись відьму, що скинула ілюзію і стала собою.

- Ти ж не боїшся відьом?

На це питання Ремі чомусь усміхнувся, а потім підняв пальчик, насупився, і на кінчику нігтя раптом спалахнув маленький вогник.

- Та ти в нас із сюрпризом, - усміхнулася Каліста, сівши навпроти. – А що ще вмієш?

Він трохи подумав, закусивши губу, і глянув на залишену чашку з водою. А за мить з неї тонким струмком випливала вода, тремтячи і плюхнувшись назад.

- Стихійник, значить, - хмикнула задоволена відьма. – Такі маги, як ти, дуже рідкісні. Землею та повітрям теж керуєш?

Хлопчик кивнув, знову насупившись.

- А, я зрозуміла, тобі поки що складно. Це нічого, скоро стане легше. Я навчу.

Ремі розплющив очі і показав пальчиком на відьму.

- Так, я також маг. Але сила в мене інша. Таких як я називають чорними відьмами.

Малюк дивився на Калісту і непристойно відкрив рота з подиву.

- Та перестань, не так уже й дивно. Але про це варто мовчати. Таких як я знищують. Тому, коли зволиш заговорити, тримай цю інформацію при собі. Дуже важливо мати козирі в нашому нелегкому житті, правда? - усміхнулася жінка, підморгнувши.

Хлопчик усміхнувся, хитнувши головою.

- А тепер, мій любий, нас чекає серйозна розмова. Ти не маленький, тому маєш зрозуміти, і спершу познайомимося. Усі звуть мене Хлоя. Мої батьки та брат нещодавно померли і я теж залишилася сама. Ще вчора я була нареченою, а вже сьогодні – вдова. Останнє про що просив мій покійний чоловік – подбати про тебе. Так, він був твоїм батьком, - відповідала відьма на міміку та жести хлопчика. - Чому раніше тебе не знайшов? Ну, любий, люди не завжди виправдовують наші очікування. Що змінилося? Не знаю, мабуть, його совість замучила. Він взагалі засранцем був, вибач, що так говорю. Що? Ні, це я з його духом розмовляла. Чи зможеш ти так? Ні, вибач, це не твоя спеціалізація. Маму твою викликати? Можна, але ти б спочатку розмовляти навчився.

Ось тут хлопчик і зажурився.

- Читати, писати вмієш? Це добре. Решту ми виправимо. Можна було б тебе показати цілителям, але якщо про дар стихій дізнаються раніше, ніж ти подорослішаєш – використовуватимуть у своїх цілях. Хто ще знає?

Хлопчик насупився і похитав головою.

- Це добре. Що? Навчити? Звичайно навчу. І зі стихіями розберемося, і з зіллями, і з амулетами. До речі, познайомся, - клацнула відьма пальцями, викликаючи Ворона та домовика. - Це мій фамільяр, дуже розумний ворон, якщо щось треба спитати – він обов'язково підкаже.

- Ласкаво прросимо до сім'ї, - каркнув Ворон, змусивши хлопчика від несподіванки підстрибнути.

- А цей рогатий кошак – наш домовий Кузя, дуже корисний та незамінний помічник, друг і взагалі лапочка. Ласун ще той, - посміхалася відьма, почухавши мордочку муркотливому коту.

Кузю Ремі навіть погладив, мило посміхаючись і явно радіючи. Схоже, зміни у житті хлопчика не налякали. Як багатьох дітей, його цікавило все нове і незвичайне.

- Спати сьогодні будеш у моїй кімнаті, вибач, доведеться потіснитися. Будинок невеликий, а частину під магазин відведено. Та й тітка з дітьми гостює. Ось завтра помучимось, похорони справимо, і тоді подивимося всі будинки, що твій татко нам залишив. Виберемо, у якому жити залишимося. Там і кімнату собі придивишся, гардеробчик замовимо, іграшки… Що?

Те, що відьма побачила далі її розлютило: малюк завмер, губи хлопчика затремтіли і він ніяково потер рукавом мокрі очі.

- Тихіше милий, - зітхнула жінка і згадала, що перед нею не доросла людина, і навіть не підліток, а дитина, яку явно не балували, так що повертати до життя Ремі потрібно було обережно і не поспішаючи. От і довелося Калісті зменшувати оберти, саджати хлопчика на коліна і баюкати, погладжуючи спинку. У цьому відьма не була такою умілою, як у магії, тому дуже старалася і важко зітхнула.

- Вже пізно. Ти голодний?

- Хлопчик похитав головою і позіхнув.

Час був не дитячий, тож, підхопивши дитину на руки, Каліста випустила магію, очищаючи його, міняючи одяг на веселу розмальовану піжаму, і вклала спати обох. Треба було виспатися. Все ж таки, завтра на неї чекав важкий день. Похорони радості зазвичай не приносять, от і їй тепер не дуже весело, а могло б бути, якби не плодовитість клятого казначея.

Вставати довелося рано, але завдяки магії зібралися Каліста і Ремі швидко, і настрій у хлопчика явно жалібним не здавався. Йому було цікаво.

- Ти не будеш проти, якщо я трохи зміню твою зовнішність? Навіщо? Не можна, щоб хтось із минулих знайомих впізнав тебе. Люди жорстокі, любий, не хочу, щоб тобі згадували життя в борделі. І твоїй мамі доведеться біографію прикрасити.

Хлопчик дивився довірливими очима, а Каліста зітхнула, згадала, що давно вже не маленька і взяла себе в руки, а магію випустила, зробивши Ремі блондином із блакитними очима.

- Все, тепер пішли снідати, нам нескоро сьогодні пощастить поїсти, - підморгнула відьма, потягнувши хлопчика за руку.

Млинці з варенням «від Кузі» хлопчику припали до смаку, як і новий костюм, який він боявся забруднити, намагаючись їсти дуже акуратно.

День у обох складався сумбурним, родичі благополучно були залишені вдома: дівчаткам на цвинтарі робити нічого було, тітка валялася в ліжку, все ще під дією заклинання. А ось Ремі з собою взяти довелося – його треба було вводити в сім'ю та чим по швидше, а робити це треба на очах у громадськості. Чи може бути захід кращим, ніж похорон, щоб рознести хорошу плітку!

Труну, прикрашену квітами, на візку відправили на цвинтар, а Каліста з Ремі, Селеною та Гором дісталися до могили на кареті. Погода була не найкраща, похмура, як і настрій багатьох, тому всі, хто зібрався, ховалися під капюшонами плащів і ганчірковими жіночими парасольками. Найнятий храмовник читав гучну прощальну промову, поки Калісту і Ремі розглядали всі присутні городяни. Тут була й та сама тітка, голосно ридаючи і голосячи на публіку – напевно готувалася до поділу майна. Каліста навіть усміхнулася, уявляючи, як розлютиться дамочка, коли дізнається, що отримати щось із спадщини Арно вже неможливо.