Читати книгу - "Принади життя чорної відьми, Кілі Каель"

- Іди Верін, - прошипіла відьма, крізь зуби.

- Я маю бути певен, що ти його не кинеш, - занервував привид, метнувшись.

- Будь спокійний мій чоловіче, - гаркнула відьма, махнувши рукою і відправила примару назад у потойбічний світ.

Сама ж Каліста розлютилася не на жарт, скипіла і не втрималася, рознесла кілька свічок і розбила вазу.

Ну ніяк не чекала вона такої підстави з боку покійного чоловіка.

- Гад повзучий! Плодовитий засранець! Сволота безсовісна! – репетувала відьма у перервах між псуванням майна.

Адже нерви зігнати треба було неодмінно, а то й магія хлинути могла. І тут йшло все, що під руку траплялося, бо Каліста розуміла – дитину вона з борделю витягне. А ось куди малого потім діти і як його гуманно позбутися - поки не придумала.

Так що, зітхнувши і заспокоївшись, нагодувала цукерками Кузю, знаючи, що прибирання можна залишити на домового.

- Кузя, копію заповіту повіреному прямо в справу і підправ всі інші документи.

Рогатий хвостатий вихованець нявкнув і зник виконувати наказ.

- І що будеш ррробити? - прокаркав Ворон, насміхаючись.

- Дотримаюсь обіцянки, - знизала плечима відьма, потираючи потилицю.

- Селена та Горр могли б прро нього подбати.

- А я значить, на цю роль не підходжу?

- А ти хотіла б?

- Не знаю. Можливо, - фиркнула відьма, піджавши губи. - Мені ж потрібен приємник. А своїх, як бачиш, не передбачається.

- З чого ти взяла?

- З того, що вже не одну сотню років намагаюся. Досить, сам знаєш, а по хворому б'єш.

- Але ти ніколи не казала про це.

- Про власні невдачі? Навіщо? Що зміниться?

- Але ми навіть не шукали прричину.

- Ти – ні. А я шукала.

Признання відьмі далося важко, та й розвивати тему вона не хотіла, розвернувшись і попрямувавши геть. Сьогодні їй було чим зайнятися. Адже треба дізнатися все про матір хлопчика, щоб історія виглядала правдоподібною. Можна було й викрасти дитину, але зайвий галас їй був не потрібний. Малою кров'ю можна обійтися.

Через годину у двері борделя «Червона стрічка» постукала пухленька дама в розкішних сукнях, з зарозумілим поглядом і стиснутими тонкими губами.

- Поклич хазяйку, люба, - хрипло промовила жінка, хмурячись.

Через кілька хвилин до гості вийшла не менш пихата панночка, що нахабно витріщалася у відповідь.

- Слухаю.

- Може вже пустите, чи гроші вас не цікавлять? - нагримала товстуха, узявшись у боки.

- Ну, проходьте, - так само холодно сказала пані, пропускаючи гостю.

- У цьому будинку живе дитина, Ремі. Скільки ви за нього просите? – не стала крутитись жінка, плюхнувшись у запропоноване крісло.

- Навіщо він вам? - здивовано сказала господиня, яка спочатку явно вирішила, що до неї завітала одна з незадоволених дружин постійних клієнтів. А тому тепер не розуміла, що насправді потрібно дивній безцеремонній особі.

- Не вашого розуму справа. То скільки ви хочете за нього?

- Хлопчик не продається.

- Невже ви витрачаєте на його утримання так мало, що навіть не хочете отримати кругленьку суму?

- Навіщо він вам? - вагаючись, повторила питання господиня. - І будьте такі люб'язні, представтеся.

- Не буду люб'язною. У мене дуже мало часу. То скільки?

- Але йому лише сім років.

- Скільки?

Пані на мить замовкла, продовжуючи хмуритися, але незабаром жінка обернулася, ощетинилась, захищаючи дитину, наче своє власне.

- Дитина не продається.

- Я хочу його забрати, дати ім'я, освіту, титул та спадщину. Мати Лії була моєю подругою, я обіцяла подбати про неї, але довго не могла знайти місце, в яке вона втекла. Не думала, що треба шукати в борделях, - цілком натурально фиркнула жінка, скривившись. - А тепер подумайте, люба, що можете дати дитині ви, і яке майбутнє на нього чекає зі мною.

Жінка змінилася в обличчі, явно сумніваючись, але потім все-таки зважилася, прикинувши власну вигоду.

- Добре, я згодна.

- Тоді, поговоримо про ціну.

Гостя не стала торгуватися і просто виклала на стіл мішок із золотом.

- Цього вам буде достатньо.

Хазяйка борделя підняла важку поклажу і перерахувала монети, задоволено усміхаючись.

- Домовилися. Особисто я нічого проти не маю, якщо хлопчику ніщо не загрожує, - фиркнула Пані, діставши з кишені маленький кристал.

Про такі відьма знала достатньо: дія каменю була простою і невигадливою – він світився, коли господині артефакту брехали. Дуже корисна, між іншим, дорога річ, хоч і магії багато не вимагала, та тільки ритуал складний, не у всіх майстерності на його створення вистачає. Жаль, на відьом не діяв, про що ніхто власниці повідомляти не збирався.

- Дитина прив'язана до будь-кого?

- Ні, його няньчили всі по черзі.

- Якщо не секрет, чому ви його тут тримали так довго?

- Мій обов'язок перед дівчатами, що тут працюють. Ми складаємо контракт. Якщо трапляється така ситуація, я не викидаю на вулицю дитину.

Гостя лише дивно посміхнулася, похитавши головою.

Ще через деякий час у кімнату ввійшов сіроокий, темноволосий малюк, і виглядав хлопчик зляканим і розгубленим.

- Його одяг… - зітхнула Пані, підводячись.

- Не варто. Ремі, у тебе є улюблені іграшки чи речі, які ти хотів би взяти із собою? - усміхнулася жінка, намагаючись не налякати дитину.

Хлопчик мовчки схилив голову і витяг з кишені маленьку дерев'яну конячку, показуючи відьмі.

- Це все?

У відповідь лише кивнули.

- Він не розмовляє, - зітхнула Пані, насупившись і ніби вибачаючись.

- Що ж, бери мене за руку Ремі. Ти любиш подорожі? - усміхнулася жінка, легенько потягнувши хлопця за ручку.

Він мовчки кивнув і подався слідом, притискаючи до грудей улюблену іграшку. Або єдину...

А на вулиці, повернувши за перший же ріг, жінка з дитиною зникли, на подив амбала, що вийшов слідом за вказівкою Пані. Чи простежити до місця прибуття, чи пограбувати – про це Каліста вже не дізналася, але в доброту власниці борделя вірила слабо.