Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Поки рибина ще тішила око, мати застерігала нас бути обережними з кістками, окрім того вона не забувала сказати, що короп ще вранці був живий. «Адже, — вела вона далі, — що таке отруєння рибою, я пам'ятаю ще з Галле. Ернст може вам детально розповісти про це, еге ж?»

«Так, то було жахливо!» — промовляв я й відчував, як починаю червоніти.

Таким чином, я заживав співчуття там, де найменше його заслуговував. Тут я хотів би принаймні згадати про ті гідні подиву зусилля, на які ми здатні для хитрощів, навіть якщо в голові у нас макітриться. Очевидно, ці хитрощі закладені в нас глибше, ніж інтелект. Вони можуть діяти, закликаючи інтелект на допомогу, або ж цілком інстинктивно — за прикладом хамелеонів. Адже ця дивна тварина обирає барву не так, як то робить художник, вона безпосередньо реагує на світло. Її шкіра має растр чутливості дрібнозернистої плівки. Але вона перевершує плівку тим, що володіє хитрощами. За цим автоматизмом хитрощі залишаються живими, вони роблять його неймовірно рафінованим, або ж можуть обходитися й без нього.

Підкорятися й направляти

Як так трапляється, що невдача, помилка, вина так довго нас гнітять, а цілковите їх усунення ніяк не вдається? Я досі відчуваю себе винним перед матір'ю через Галле. Цей невпокій є доволі специфічним і нагадує танталові муки. З нещасним випадком ми з часом справляємося, так само як з несправедливістю, навіть великою, якої нам завдали, — час лікує. Але чому так довго й так незагойно болять спогади про несправедливість, де винними є «ми самі»? Це не рубці, це краї відкритої рани, і пам'ять іде поряд з нами, сягаючи аж до першого класу в школі.

Здається, ми маємо в собі суддю; так, ми маємо «в собі» суддю. Ця інстанція не стосується моралі, вона не пов'язана ні з правом чи законом — це було б надто просто. Так само тут не йдеться про гріх — у ці сфери отці церкви напустили багато туману. Якби йшлося про гріх, то цей «суддя» мав би мовчати, «коли вину вже спокутувано» — але такого не відбувається. Через десять чи двадцять років ми можемо вийти з в'язниці, а той внутрішній суд нагадуватиме нам про все це знову і знову. Ми навіть самі можемо вважати, що нас засудили несправедливо, але це мало що змінює, іноді навіть нічого.

Останнє слово промовляє не той, хто в чорній сутані, — сама людина стоїть на світлі. Серед великих кримінальних випадків нашого століття особливо наочним є випадок адвоката Гау[399], який після того, як вийшов із в'язниці, наклав на себе руки. Навіть уперте заперечення до останнього не так скероване на світ, як на власний образ, який зберігає немилосердну мовчанку. «Ось яким ти мусиш бути, від себе не втечеш». Тут не буває помилок правосуддя. Ми потрапляємо на поле, де все стає серйозно, від цього годі ухилитися, так само як і від смерті. Правосуддя залишається назовні, коли врешті стане зовсім тихо, — так було ще за часів Сократа і так є донині, коли воно все більше підпорядковується родинному праву спілкування.

Про що ж іде мова, коли ми говоримо про «внутрішнього суддю», адже зі «Злочином і карою» все це має небагато спільного? До речі, Раскольніков міг би завиграшки дорости до державного прокурора, але так і не спромігся вийти за межі самого себе. Раскольніков зазнав поразки не через помилку мислення, а через тріщину в самій субстанції. Цьому відповідав також бридкий спосіб його злочину «із сокирою», адже Наполеон, якого він збирався імітувати, про таке ніколи й гадки не мав.

Тяжкість злочину перед таким судом не є додатковою обтяжливою обставиною. Дивовижно, як легко носії влади справляються з тим, що спричинили такі збитки; Наполеон, коли лежав на смертному одрі, бурмотів щось про «tête l‘armée[400]» й при цьому не відчував жодних докорів сумління. І все ж таки дух, який підкоряє, сильно страждає, навіть сильніше, ніж за інших обставин. І поразка стає очевидною, але все відбувається інакше.

Така спрямованість має розглядатися простіше та в загальному плані, вона має розглядатися як «скорення долі», і трагічність полягає в тому, що долю годі змінити. Якщо говорити з біологічного погляду, то ми намагаємося змінити якісь феномени, й це може вдатися більшою чи меншою мірою, водночас генотип залишається неприступним. Жодного прощення не існує; будь-яке виправдання, будь-яка кара є символічним актом.

Тож навіщо весь цей невпокій, цей острах, який засів так глибоко, що його не спроможні сколихнути ні критика, ні присуд? Нам годі це зробити, ми не можемо «відновити» образ. Але що означає «відновити»? Той образ ніколи не був цілісним — таким ми його одержали, з тріщинами й розривами. Ми не можемо його заховати від навколишнього світу, не можемо сказати «ось таким» ти маєш бути й «ось таким». Як зразкові учні, ми найбільше відхиляємося від цього. Й саме на цьому образі все більше вибудовується наш світ.

І все-таки залишається внутрішній суддя, якому не відоме прощення. Він не визнає ні каяття, ні докорів сумління.

Ознакою великої проблеми є її нерозв'язність. Її значення полягає в неминучому питанні, яке даремно потребує відповіді й перебуває у невгамовному невпокої. На півночі я бачив маси повалених дерев, які сплавлялися вниз за течією, ціла круговерть стовбурів. Спершу вони пливуть повільно, а потім дедалі швидше, адже наближається водоспад. Водночас стовбури обертаються навколо власної осі й починають підлаштовуватися до течії, так ніби їх направляє магніт. У деяких місцях їм допомагав і плотар.

Усе це повторюється в переплетінні гілок і коріння дерева життя, в життєвих лініях на долоні, у хромосомах клітинних ядер, в окремій долі. Те, що не підкоряється, буде підкорене.

Про гашиш

Оцінка ситуації має відбуватися ще до дії. Таку пораду дають численні, почасти відомі прислів'я. З