Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Але страх наростав; я вже більше не міг усидіти в кімнаті. У передпокої було тьмяно; я відчиняв навстіж двері, наскільки це було можливо. В одній із кімнат сиділи двоє чоловіків, які рахували стоси грошей, а тепер злякано скочили на ноги. В наступній якась панія сиділа на біде; її чоловік прийняв загрозливу позу. Внизу, на рецепції, ще була товкотнеча; босоніж, у розстебнутій піжамі я біг крізь групи людей, розштовхував їх, перекидав валізи.

Та годі було чимось зарадити, я мусив розбудити матір, я більше не міг опанувати речі. Вона ще не спала, а досі читала, то була її звичка ще з дитинства. Я вимагав від неї надто багато; це була чи не найзухваліша витівка — вона витріщилася на мене, ніби вві сні; мій стан, моя міміка відображалися на її обличчі. Аж тут зайшов портьє; я почув, як вона бурмотіла «дуже раптово занедужав… збудження… зателефонувати… покликати лікаря». Потім вона залишилася поряд зі мною, а я крутився в ліжку, тоді як мій страх продовжував наростати.

Лікар з'явився за кілька хвилин; очевидно, він жив десь поряд і його часто сюди викликали. Готелі є маленькими моделями суспільства, станціями на життєвому шляху з усіма його негараздами. До того ж під час подорожей здоров'я є більш загроженим. Кожен випадок — від нетравлення шлунка до самогубства — є тут терміновим, власник готелю залежить від лікаря, який може відразу з'явитися. Той, що зараз прийшов, наближався до свого шістдесятиріччя або ж нещодавно його відсвяткував; він був огрядним, дещо невиразним; світло падало якраз на його лисину на чолі. Він зайшов без пальта — або так пробіг вулицею, або зняв його внизу. Був трохи засапаним, очевидно через сходи, але випромінював цілковитий спокій, тоді як у погляді портьє, який стояв за ним та зазирав крізь прочинені двері, читалися цікавість і переляк. Я бачив, як у світлі наближається до мене білий череп, а нижче темні скельця окулярів; вони були відшліфовані до майже круглої форми.

«Він спробує вивести тебе на чисту воду — треба бути напоготові, щоб він не дізнався надто багато. Це було б фатально», — подумав я.

«Та що ж фатального могло тоді статися?» — запитую я себе нині. Мабуть, наближення влади порядку з її етосом, її раціональністю. В цьому плані ворожість більшою чи меншою мірою криється у кожній зустрічі хворого з лікарем, а у випадках, подібних до цього, вона стає очевидною. Це все зустрічі на межовій лінії.

Білий череп із темними очима повільно наближався, потім схилився наді мною. Поряд з ліжком стояла нічна лампа; лікар схопив її та посвітив мені в обличчя. Це було неприємно. Я бачив, як портьє роззявив рота. Потім прозвучали запитання: «Ви приймали якісь препарати? Ліки чи щось інше?»

При цьому він уважно оглянув кімнату. Але посудина із зеленою пастою була на вулиці, в кучугурі снігу. Я мусив зняти піжамну куртку; мати мені допомогала. Лікар оглянув руки, поклав свою долоню мені на груди. Притиснув живіт. «Ви щось пили чи, може, їли?»

Коли я почув це запитання, мені пригадався ляйпцизький вокзал та польські коропи. Ось мій цап-відбувайло — я все зверну на рибу. Хороша думка — а ще краще, якщо вона прозвучить не від мене. Тож я обмежився тим, що промовив: «Від обіду — нічого». Ключове слово я таким чином передав матері: «Це могло статися тільки від коропів». Лікар кивнув, і навіть якщо він не був у цьому переконаний, то принаймні прийняв як гіпотезу. Хоча я намагався стримувати себе, та не зміг приховати ледь помітної посмішки. Лікар насипав у склянку чорного порошку й розпорядився, щоб принесли міцну чорну каву. Портьє побіг на кухню й хутко повернувся з тацею в руках.

Лікар призначив саме те, що потрібно; вже перший ковток подіяв як заспокійливий бальзам. Напруження так само різко відпустило, як і виникло, а разом із ним — і незвичне поєднання несамовитості й страху. Натомість тілом розлилося приємне відчуття. Це було більше, ніж благодіяння, це була глибока насолода буттям. Справжнє щастя — безпричинне; воно приходить, як хвиля, що зненацька накочується на нас. Причини ми не знаємо. Може, десь далеко у море впав метеор. Може, просто сузір'я мали вигідну констеляцію; такий різновид щастя стає дедалі рідкіснішим.

Мати з полегшенням зітхнула; вона просто не вірила своїм очам. Нездужання розтануло, як сновидіння, значення якого стає зрозумілим тільки після пробудження. Лікар також був задоволений; випадок завдав йому менше клопоту, ніж він спершу припускав. Він з ним небагато морочився.

До того ж у кімнаті були сторонні, які зазирали просто з цікавості — витріщаки, які долучилися до загального пожвавлення. Навіть той чоловік, який прийняв загрозливу позу, також був тут, огрядний коротун у сорочці. Він промовив до матері: «Нічого дивного, що в людини розгулялися нерви — за таких обставин».

Усе складалося добре; я бачив лише привітні обличчя серед гурту людей, які несамохіть зібралися в похмурій кімнаті, а тепер знову розходились. Я почувався щасливим; щось таке має бути всередині нас, що безпосередньо впливає на наш настрій, який стає відлунням, віддзеркаленням. Це справедливо за добрих і за лихих обставин, на вершинах і в низинах життєвої хвилі — й тільки на матір завжди можна покластися.

На Різдво та Новий рік я завжди намагався поїхати додому, якщо була хоч якась можливість. Увечері напередодні Нового року головною стравою був короп, як то прийнято в багатьох родинах. З прадавніх часів у плині життя короп вважався щасливим талісманом Нового року. Тут він поставав у вигляді «синього коропа[398]» з пучком петрушки в круглому роті, обкладеного жовтими скибками цитрини. Барвиста картина, а до цього — червона ікра, топлене масло, білий хрін із вершками.

Ця рибина з богемських ставків з кожним роком ставала все більшою, а коли з'явилися ще й внуки, довелося розсувати стіл. Фрідріх Ґеорґ, який із давніх-давен сидів навпроти батька, відсувався все далі. Старий дивився на накритий стіл із почуттям задоволення. Як переконаний позитивіст, він не надто сподівався на потойбічний світ, але вважав, що «ми продовжуємо своє життя в дітях».