Читати книгу - "Капкан кохання, Світлана Литвиненко"

- А з Лесею ти збираєшся розлучитися?- Тамара своїм запитанням враз повернула всіх до найхвилюйочого.

- Так,- замість Аміра відповіла Леся,- щойно ми повернемося у місто, то відразу і розлучимося…                 

  І зараз Леся сіла в машину до Аміра, і вони рушили. Свою крихітку "Купер" вона попросила Тараса відігнати до Тимофія Васильовича. Також вирішила переписати квартиру на діда й повернути йому все, що було придбане за його гроші. Вона відмовиться від усього, що він їй подарував, щоб більше ніщо не нагадувало про нього. Леся вирішила раз і назавжди забути про існування діда та розірвати з ним усі родинні зв’язки.

  Вона не планувала його прощати й знала, що Тимофій Васильович навіть не збирається просити у неї вибачення. Та й вона цього не хотіла — навіть не стала б його слухати. Єдине, чому боліло її серце, — думка про те, що більше ніколи не побачить Данилка. Їй було шкода, що в нього такі батьки. Проте Леся сподівалася, що хлопчик виросте хорошою людиною. Можливо, колись у майбутньому їхні шляхи знову перетнуться, хоча розуміла, що це малоймовірно. Не варто плекати надії на те, чого не буде. Треба навчитися приймати все таким, яким воно є.

- Як твій настрій? — запитав Амір, натискаючи на газ.

- Змішаний, — чесно відповіла Леся. — І радісно, і сумно водночас.

- У мене теж такі відчуття, — зізнався Амір. — Два роки я провів тут, на фермі. І тепер ось повертаюся. Але віднині я знаю, що завжди можу приїхати на ферму, знаю, що на мене там чекають, люблять і готові приймати таким, який я є. Я все життя цього прагнув, і ось нарешті збулося. А в тебе навпаки: ти їхала до дідуся радісна, бо думала, що він тебе любить, сумує. А натомість — таке розчарування.

- Так, розчарування, — підтвердила Леся, повернувши голову до бокового вікна. — Але я відчуваю, що напруга спала. І нехай я ще не повністю вибралася з цього капкану, але я вже на шляху до волі.

- Не повністю? Ти, мабуть, маєш на увазі те, що ми ще одружені? — голос Аміра потемнів, у ньому прозвучав ледь вловимий смуток.

- Не тільки це. Я відчую себе вільною не лише тоді, коли розлучуся з тобою, але й коли перепишу квартиру на діда, звільнюся з роботи та переїду до Німеччини. Лише опинившись поруч зі своєю родиною, я зможу відчути справжню свободу, — рішуче відповіла Леся.

  Вона краєм ока помітила, як обличчя Аміра посіріло, як його руки сильніше стиснули кермо. Йому раптом стало холодно. Але він змусив себе не відвертатися, не відступати.

- Я тебе ніколи не забуду, — тихо, але твердо додала Леся. В її голосі не було жалю — тільки вдячність і полегшення. — Завжди буду вдячна тобі за те, що ти допоміг мені. Ти виявився порядною, доброю, розумною та сміливою людиною, зовсім не таким, як тебе описував дід. З його слів ти — нікчема, зануда, той, яким можна легко маніпулювати...

  Амір глухо засміявся, але в його очах не було радості.

- То ось якої думки він про мене був… — промовив він із гіркою усмішкою. — Хоча я й сам це знав. Я ж свідомо створив саме такий образ серед фермерів… Та зробив я це насамперед для своєї матері, думав, що вона любитиме мене такого. Але все виявилося марним. Треба було бути собою і приймати все, як є.

  Він коротко зітхнув, ненадовго відпустив кермо, стискаючи пальці в кулак, ніби намагався відтиснути з себе біль.

- Я завжди прагнув щось змінити… І зараз, хоч я й не хочу розлучатися з тобою, але свого слова я дотримаюся. Тому я вже зв’язався зі своїми юристами. Завтра нас можуть офіційно розлучити.

- Справді? Яка чудова новина! — Леся аж випромінювала радість, її голос зазвучав дзвінкіше, мовби вона раптом позбулася важкої ноші. Вона навіть не помітила, як Амір зціпив зуби, намагаючись не видати свого болю. — Дякую тобі! А можна попросити твоїх юристів ще й переоформити квартиру на діда? Звісно, я сама оплачу їхні послуги. Хочу якомога швидше завершити всі ці справи.

  Амір мовчав кілька секунд. Він ковтнув повітря, як перед стрибком у глибину, перш ніж відповісти:

- Можна. Але платити нічого не потрібно, і не заперечуй, — його голос став трохи хрипким, майже безбарвним. Він різко натиснув на газ, залишаючи позаду сільські дороги.

- Уже надвечір будемо в Києві, — додав він, але не поглянув на Лесю.

  Запала тиша. Амір здався сам собі безглуздим, але все ж запитав:

- Леся… я… можливо, коли ми розлучимося, сходимо на побачення?

  Він відчував себе дурнем, але водночас йому було байдуже. Бо ще трохи — і її більше не буде в його житті.

- Що? — Леся здивовано глянула на нього, ніби не зрозуміла, чи він жартує, чи говорить серйозно.

  Амір міцніше стиснув кермо, але в голосі його звучала рішучість:

- Пропоную, коли ми владнаємо всі справи… спробувати побудувати стосунки по-новому.

  Він не хотів здаватися. Не міг. Він був готовий боротися за цю жінку, бо кохав її більше за все на світі.

  Леся опустила погляд. Вона не хотіла завдавати йому болю, але й обманювати теж не могла.

- Аміре, — тихо промовила вона, — ти, мабуть, не почув мене, коли я сказала, що завжди буду тобі вдячна. Але я хочу залишити все це в минулому.

  Вона зітхнула, ненадовго відвернувшись до вікна, ніби збираючись із думками.

- Ми можемо залишитися друзями. Що скажеш? — її голос був м'яким, але твердим. — Можливо, колись зателефонуємо один одному або навіть зустрінемося. Але тільки як друзі, не більше. Між нами не може бути жодних інших стосунків. І повір, ти забудеш мене, а твої почуття з часом минуть.

  Вона говорила впевнено, але десь глибоко в душі щось боляче стискалося. Вона ніби переконувала не лише його, а й саму себе.

  Амір мовчав. Його серце немовби стиснула невидима рука. Вперше в житті він чув відмову від жінки. Але не від будь-кого. Від тієї, яку він кохав. Біль був гострим, нестерпним. Здавалося, що всередині все стислося в грудку — важку, пекучу. Це було гірше за будь-який удар.