Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Ох, чорт! Як же все дивно!

— Я чекатиму в таверні на першому поверсі, — тихо повідомив він, торкаючись мого підборіддя вказівним пальцем. І потім набагато буденніше: — Але спершу ми розберемося з цим.

Одночасно зі сказаною фразою він м'яко розгорнув мене до себе спиною і повернувся до застібок. Я не сперечалася. Що вже там — не наважувалась і слова вимовити. Навіть ніяк не прокоментувала той факт, що він вирішив прибрати моє волосся назад, у нудний пучок.

Єдина думка, яка крутилася на той момент у голові: “Ще жодного разу я не відчувала нічого подібного з чоловіком. З жодним”.

Як тільки він закінчив, я знову повернулася до нього. Напруга, що витала в повітрі, проникала в кожну клітинку мого тіла. Я подалася вперед: рефлекторно, раптом відчула гостру потребу торкнутися його губ своїми.

Але ... Але сталося те, що зазвичай трапляється в безглуздих ситкомах — відчинилися двері в мою кімнату, зачіпаючи плече Рея.

Я зніяковіло повела плечима.

— Зібралася? — Ісіс прискіпливо оглянула моє вбрання. — Чудово. Ходімо.

Вона ділово накинула накидку мені на руки і підборіддям кивнула в коридор. Мовляв, рушай-рухай, на вихід. Про те, що Рей не буде нашим провідником, мабуть, уже знала.

Я подивилася на принцесу, ледве приховуючи здивування. Якщо мені вона видала пишну сукню з корсетом, то сама обрядилася скромно, якщо не сказати просто. Для нареченої, яка мала познайомитися зі своїм чоловіком.

Темно-зелена спідниця з високою талією та проста біла сорочка з довгими рукавами. Єдина деталь, яка видавала в ній особу блакитної крові, став пояс, усипаний каміннями.

Її вбрання мені сподобалося в рази більше за мій власний, але не було ні часу, ні бажання сперечатися.

— Нервуєш? – тихо поцікавилася я.

Для того, щоб дістатися замку, ми вибрали екіпаж. Досить елегантний і дорогий, щоб нас легко пустили на територію палацу, але порівняно скромний, щоб дізнатися в Ісіс — принцесу.

— Ні, — дуже різко видихнула вона, прикриваючи очі.

Нервувала.

Дорога до замку була недовгою. Минувши високу ковану браму і вузьку дрожку через парк, ми опинилися біля одного з входів. Дверцята екіпажу відчинив кучер, а ось біля широких білокам'яних сходів чекали стражники.

Ісіс легким рухом руки дістала якусь грамоту і вручила її запитувачам. У мене всередині все тремтіло від розуміння, що незабаром все закінчиться.

Варта швидко прочитатп листа, змiнилися в лицi, низько вклонилася — причому чомусь мені, а не Ісіс! Мабуть, їх збентежило моє вбрання, — і відправили гінця з звістками.

З івент-менеджментом справи тут були дуже паршивi. Я навіть встигла занудьгувати, коли на ганку, що височіє над сходами, з'явився високий і статний чоловік у розшитому камзолі.

За ним горохом висипалися решта. Чоловік десять, не менше. Чоловік важливим і спокійним кроком спускався зі сходів, не зводячи з нас уважного, навіть чіпкого погляду. Спершу він майже байдуже глянув на Ісіс, потім — продуманіше — оглянув і мене.

Мені тієї ж миті стало незатишно і ніяково. Немов я прийшла на шкільний випускний у джинсах та футболці. Або навпаки — на якийсь іспит у блискітках та пір'ї. Ісіс прогадала з вибором вбрання — або мого, або свого.

— Його величність король Еттер Веллен! — пролунало запізніле зверху.

Запізніле, тому що у нас із Ісисом вже з'явилася можливість розглянути монарха. Молодий, на перший погляд близько тридцяти, темноволосий і гарний. Веллен? Десь я чула це прізвище...

— Здрастуйте, ваша величність! — Ісіс схилилася в низькому реверансі.

Я запізно наслідувала її приклад.

— Рада представити вам вашу наречену, її високість Ісіс Вортуонську!

Голова закружляла рівно в ту мить, коли Ісіс плавним жестом і все в тому ж реверансі вказала на мене.