Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

У мене навіть сльози звернулися на очі. Але чому? Чому так? Адже тільки ми всі, я, повірила в його одужання, все починає йти навперейми?!

Не усвідомлюючи, що роблю, я поклала вільну руку на коліно чоловікові, тримаючись однією рукою за плече.

— Не смій плакати, дурна, — м'яко дорікнув мені граф, і я миттєво почервоніла, а сльози... вони самі скотилися по моїм щоками. - Даріє...

Я не могла заспокоїтись, але й подивитися графу в обличчя не могла. Несподівано він сам доторкнувся до мого обличчя, ніжно погладжуючи по щоці, стираючи з неї сльози.

— Припини плакати, Даріє, інакше ти мене зовсім присоромиш. Я ще не помер, щоб ти плакала наді мною так, чуєш? - я відчула, що чоловік говорить через біль і швидко взяла себе в руки.

— Я думала у короля працюють найкращі фахівці з магічної медицини. Чому Вам ніхто не допомагає?

— Бо ніхто не може торкнутися мене, забула? Паразитичною магією можна заразитися, щоб там не говорив Дерек. Віддаючи частину своїх лікувальних сил, паразитична магія проникає в магполе лікаря, таким чином його заражаючи. Але оскільки навіть лікарі з магмедицини немають таких сил, як верховні маги, вони вмирають у лічені години. Дарія… я хочу відпочити. Обіцяй, що більше не зробиш дурниць? - слова давалися графу все важче і важче.

Звичайно, я пообіцяла. Чоловік попросив залишити його одного, а я тим часом опустилася в крісло в кабінеті, не бажаючи йти далеко від хворого. У голові панував повний хаос, думок було стільки, що я ледве чіплялася за кожну, боячись упустити щось важливе. А потім я взяла свої конспекти та почала записувати все, що вважала важливим. Я не помітила, як стемніло, і як із кімнати виїхав граф.

— Даріє, що ти тут робиш? - під'їхавши ближче до мене і зазирнувши в зошити, з цікавістю спитав він.

— Я, звичайно, не лікар, але… те, що відбувається з Вами дуже дивно. Слова лікаря Марвея не дають мені спокою. А тепер ще й Ваша розповідь про клан та мету створення паразитарної магії. Розумієте, Ви справді протрималися довше за інших. Ви поламали плани цього клану. І це добре. Ви виграли час. І цим часом слід скористатися. Ось я і намагаюся зрозуміти, як ним скористатися.

Я помітила на обличчі чоловіка незвично химерну усмішку. Лукаву і водночас ніжну.

— Ти б вийшла чудовим лікарем. Твій маніакальний потяг до вивчення хвороб захоплює вже не тільки Марвея, а й мене.

Зніяковівши не тільки від похвали, а й від різкого переходу на «ти», я опустила погляд, але схвильовано поцікавилася:

— Як Ваш біль?

— Я вже майже звик до нього, - відмахнувся чоловік, хоча виглядав він досить втомленим і знесиленим.

— Вечеря, мілорде? Ви сьогодні майже нічого не їли.

Граф кивнув, але додав:

— У твоїй компанії тільки, не забула?

Жартує знову чи що? Але ні, не схоже. Очі серйозні. Я трохи схилила голову і… примружилася, ледве стримуючи посмішку:

— Не люблю вечеряти у задушливому, темному кабінеті. У Вашому саду, мілорде, є одна дуже затишна альтанка. А можна і на терасі позаду будинку. Чи згодні?

— Ні, Даріє, я не зможу вийти з кабінету.

— Я не знаю, хто такий доктор Марвей насправді, але я, звичайно, вірю Вашим словам, мілорде. Але також я згодна з лікарем, що Вам безпечно перебувати поза цими стінами. Я буду поруч. Якщо почнеться якийсь дивний напад, вибачте, я Вас ненадовго відключу.

— Даріє ...

— Скільки Ви вже не дихали свіжим повітрям, мілорде? Ваша хвороба протікає абсолютно не так, як усі ми читали чи знали…

— Ні, - суворе графське обличчя і неупереджений голос.

— Крім того, у Вашій оселі не працює магія. Соур та Амадіна – не носії магії. Ні Вам ніхто і ніщо не загрожує, ні для когось іншого Ви не є загрозою.

Я бачила в очах чоловіка бажання. Я бачила його нерішучість і щось на подобу страху. Я ніби затиснула його в кутку, і він намагається знайти вихід. Вихід – щоби мені відмовити, знайти причину для відмови. Але я її не бачила, як і сам граф. Я ніколи раніше не бачила його таким… враженим та беззахисним. Як дивно, що така звичайна пропозиція, як повечеряти в саду, викликала в нього стільки суперечливих почуттів. Мені здавалося, ось-ось і він знову сказав своє «ні», тому я різко встала з-за столу і з усмішкою промовила:

— Як скажете, мілорде. Скажу Соуру, що Ви вечерятимете в саду.

Слідом я почула тверде «ні», потім щось нерозбірливе, гучне «Дарія!», але я поспішила зачинити двері за собою. Якщо хоче мене зупинити, йому доведеться виїхати за межі свого кабінету.