Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

Він обмацував його, особливо дослухався до серця та легенів. Багато з глядачів сподівалося, що лікар оголосить Йосифа неспроможним витримати все бичування, або принаймні спроможним до меншої кількості ударів. В душі і сам Йосиф надіявся на подібний результат. Але лікар вимив руки й оповістив:

— Грішник спроможний до сорока ударів.

Кат звелів Йосифові схилитися на коліна. Помічники прив’язали обидві його руки до стовпа, так що його коліна були від стовпа на деякій віддалі, й усі бачили, як натяглася гладенька, бліда шкіра в нього на спині. Потім вони прив’язали йому до грудей важкий камінь, що відтягував верхню частину тулуба вниз. Кат Ананія бар-Акашія схопив бич. Ґрунтовно він прикріпив до ручки широкий ремінь із волової шкури, випробував його, відпустив. Кінець ременя мав сягати живота караного. Такий був припис. Тим часом люди бачили, як Йосифове серце вдарялося в ребра.

Головний суддя почав читати зі Святого Письма вірш про бичування:

— «Так повинно відбуватися: коли заслуговує грішник удари, то суддя велить їх йому дати, числом відповідно до міри гріха, і грішника б’ють при ньому. Сорока ударами б’ють його, не більше. Бо він не більше дає, як стільки, бо як забагато ударів, то твій брат принижений буде в очах твоїх».

Кат поклав 13 ударів на спину. Другий суддя рахував, потім помічники побризкали грішника. Тоді сказав третій суддя: «Бийте», і кат поклав 13 ударів на груди. Потім знову побризкали помічники грішника. Нарешті ще раз поклав кат 13 ударів на спину. Було дуже тихо в той час, коли він бив. Чути було, як різко ляскали удари, чути було здавлене хрипке дихання Йосифа, видно було, як колотиться його серце.

Йосиф лежав зв’язаний і старався, щоб йому під ударами не збило дух. Удари були короткі й різкі, але біль був — як безмежне, розхвильоване море; він підіймався високими хвилями, поривав Йосифа, підлипав, ніби на мить облишаючи його, підіймався знову та заливав Йосифа. Йосиф задихався, хрипів, відчував запах крові. Все це сталося заради Мари, доньки Лакіша, він її забажав, він ненавидів її, тепер бичем вибивали її з його крові. Він молився: «Із глибини волаю я до тебе, о Господи». Рахував удари, але числа плуталися в нього, вже було багато сотень ударів, а вони далі й далі били його. Закон приписує, що має бути не 40 ударів, а 39; бо написано ж «по число», а це ж однаково, як «приблизно», і тому має бути тільки 39. О, який м’який закон докторів! О, яке тверде Святе Письмо! Коли вони тепер не перестануть, то він помре. Вже досить йому, Йоханан бен-Заккаї скаже їм, що вони повинні перестати. Великий доктор був в Юдеї, в Єрусалимі чи в Ябне, але проте він буде тут, він розкриє рот. Йдеться тільки про те, щоб Йосиф витримав до того. Підлога і стовп під ним попливли, але Йосиф зібрав усю силу. Йому треба бачити ясно, точно розпізнавати підлогу та стовп, поки прийде Йоханан бен-Заккаї. Але Йоханан бен-Заккаї не приходив, і нарешті Йосиф утратив усе таки зір і свідомість. Так, на 24 ударі він став непритомним і безживно лежав у вірьовках. Але коли його побризкали, він знову прийшов до чуття і лікар сказав: «Він спроможний», і суддя сказав: «Бийте далі».

Серед глядачів була принцеса Береніка. Не було ніяких трибун, ніяких особливих місць. Але вона ще вночі перед тим послала своїх найдужчих каппадокійських невільників, щоб тримали для неї вільне місце. Тепер стояла вона в другому ряді, стиснута між багатьма іншими, довгі губи її були напіврозкриті, вона важко дихала, темні очі її невідривно спрямовані були на бичованого. У дворі було безмовно тихо. Чувся тільки голос головного судді, що читав вірші з Письма, дуже помалу, загалом тричі, та здалека з вулиці долинав шум натовпу. Дуже уважно дивилася Береніка, як цей гордовитий Йосиф приймав удари, щоб звільнитися від повії, з якою він мусив зв’язати своє ім’я. Так, він справді був її родич. І гріхи, і чесноти його були не малі. Глибоко змиритися, щоб із тим більшою гордістю піднестися — це вона розуміла. Вона сама в пустелі зазнала насолоди такого смиренства. Вона стояла дуже бліда; це не було легко — дивитися, але вона дивилася. Беззвучно ворушила губами, механічно рахувала. Вона зраділа, коли упав останній удар; але ще довго стояла б і могла б дивитися. Її зуби стали сухими під довгими губами.

Йосифа, непритомного та скривавленого, принесли в будинок громади. Його викупали, під доглядом лікаря Юліана, помазали пахучою мастю, влили в нього напій із вина та мира. Коли він опритомнів, сказав:

— Дайте катові двісті сестерціїв.

Мара, донька Лакіша, в цей час ходила ощасливлена, радувалася дитині, яку мала народити, з тисячею турбот охороняла її. Вона була дуже працьовита, але тепер не крутила ручний млинок, щоб дитина не стала п’яницею. Вона не їла нечистих фініків, щоб дитина не мала слізливих очей, не пила пива, щоб колір обличчя в дитини не був поганий, не їла гірчиці, щоб вберегти дитину від гультяйства. Навпаки, вона їла яйця, щоб очі дитини побільшали, морську рибу, щоб вона подобалася людям, лимонні цукати, щоб приємно пахла. Із страхом вона обминала все негарне на своєму шляху, щоб його вигляд не запам’ятався, ретельно шукала вродливих людей, щоб на них дивитися. З трудом роздобула чарівний орлиний камінь, що, бувши порожній від природи, мав у собі ще менший камінчик, образ матки, яка хоч і розкрита всередину, а плід із неї не випадає.

Коли надійшов час, Мару посадили в пологове крісло, станок із брусків, у якому вона могла напівсидіти, напівлежати, і прив’язали до цього станка курку, щоб її пурхання прискорювало пологи. Це були болісні пологи, тільки через день Мара відчула гіркий холод у стегнах. Бабка промовляла, заклинаючи, над нею, рахувала кликала її на ім’я, рахувала.

І от дитина народилася, і, дивись, це був хлопець. Синьо-чорна, брудна, в слизі та крові була його шкіра, але він кричав, і кричав так, що крик його відбивався від стіни. Це була добра ознака, і що дитина з’явилася на світ у суботу, теж було доброю ознакою. Не зважаючи на суботу, взяли теплої води на купання, і влили в неї вина, коштовного єшкольського вина. Обережно виправляли руки та ноги