Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

Раб той, хто прив’язує себе до одного єдиного краю.

Не Сіоном зветься держава, яку славив я вам, її ім 'я — Земля.

Так зробився Йосиф із громадянина Юдеї громадянином світу і з священика Йосифа бен-Маттіаса письменником Йосифом Флавієм.

І в Александрії теж були «Месники Ізраїлю». Хоч це було небезпечно, проте і на вулицях з’являлися люди, що носили заборонені шарфи з ініціалами Макавеїв: «Хто як ти, о Господи!» Макавеїсти, відтоді як прибув Йосиф, усіма способами показували йому, зрадникові їхньої справи, свою зневагу. Після його сутички з «біловзутим» Хереасом вони стали трохи тихіші. А тепер, після «Псалма громадянина світу», вони здійняли подвійний галас проти двозначного, заплямованого чоловіка.

Йосиф спершу сміявся. Але скоро мусив помітити, як агітація «Месників Ізраїлю» захоплювала і поміркованих, як починали відвертатися від нього і панове з Великої ради громади. Керівники александрійських юдеїв у душі думали так, як він, але для більшості громади «Псалом громадянина світу» був дикою єрессю, і менш, ніж через два тижні після опублікування цього псалма дійшло в головній синагозі до скандалу.

Коли александрійський юдей гадав, що гросмейстер і його урядовці допустилися неправдивого вироку у важливій справі, то старий звичай дозволяв йому апелювати до всієї громади, й якраз у суботу, перед розгорненим сувоєм Святого Письма. Суботня священнодія, читання зі Святого Письма, не допускалася доти, доки вся громада не вирішувала невідкладно скаргу. Але домагатися такого рішення було небезпечно. Бо коли громада не схвалювала скаргу, тоді той, хто вчинив її, мав перебувати три роки під великим прокляттям. Через таку строгість цим правом користувалися рідко; за два останні десятиліття це сталося тільки тричі.

Тепер, коли Йосиф після опублікування його вірша вперше показався у великій синагозі, це сталося учетверте. Була субота, коли мали читати уривок, що починався зі слів: «І з’явився йому Ягве під Мамрійським дубом». Тільки принесли сувій тори на велику кафедру, з якої мало відбуватися читання, тільки зняли з сувою його коштовний покров і розгорнули його, як ватажок макавеїстів і деякі його прихильники кинулися до кафедри та заборонили читання. Вони зняли скаргу проти Йосифа бен-Маттіаса. Хоч юристи громади, цитуючи різні заплутані пояснення, і визнали, що Єрусалимське прокляття не дійсне тепер для Александрії, але набагато більша частина александрійських юдеїв думає інакше. Цей чоловік, Йосиф бен-Маттіас, винен у нещастях у Галилеї й Єрусалимі, він — подвійний зрадник. Самого його ганебного, рабського одруження з наложницею Веспасіана досить, щоб виключити його з громади синагоги. Під бурхливі схвальні вигуки промовець вимагав вигнати Йосифа з святилища.

Йосиф стояв дуже спокійно, міцно стуливши губи. Сто тисяч тут, у синагозі, це були ті самі, що недавно радувалися йому, кричали: «Морон, морон». Чи стане тепер хоч хтось на оборону його? Він дивився на гросмейстера Теодора бар-Даніеля і сімдесятьох панів на золотих стільцях. Вони сиділи, біліші за свої молитовні мантії, і не розкривали рота. Ні, вони не можуть його захищати і не захищають. І те, що він друг цезаря, не захищає його. Його з ганьбою випровадять із синагоги.

Деякі, бачачи його таким нужденним, казали собі: «Так сталося, бо в світі є колесо. Це колесо, що подає воду, воно йде вгору й опускається, і наповняє порожні відра, а повні виливає. І цього чоловіка воно тепер зачепило; ще вчора був він гордий, а сьогодні вкритий ганьбою».

Сам Йосиф, здавалося, не дуже серйозно сприйняв цю справу. Він далі, як і досі, жив блискучим життям, із жінками, літераторами й акторами, високошанований гість у марнотратному колі Канопуса. Принц Тит ще з більшою приязню ставився до нього, ніж досі, і майже завжди показувався в його товаристві.

Але коли Йосиф був сам, ночами, він був хворий від гіркоти та сорому. Його думки оберталися навкруг нього самого. Він був не чистий, він був повен прокази всередині та зовні, жоден Тит не міг позшкрібати його струпи. Його ганьба була відчутна, кожен міг її бачити. Вона мала ім’я, вона навивалася Мара. Він мусив позбутися цього джерела свого нещастя, і позбутися назавжди.

Через кілька тижнів, не порадившись про це ні з ким, пішов він до головного судді громади, доктора Базіліда. Від часу свого вигнання Йосиф не був ні в кого з великих юдейських панів. Головному судді його візит був неприємний. Він старався знайти примирливі слова, крутився, промовив кілька в’ялих речень. Але Йосиф витяг розідраний священицький головний убір, як приписано було ритуалом для його випадку, поклав його перед головним суддею, розірвав убрання та сказав:

— Мій докторе й пане, я ваш раб і підвладний Йосиф бен-Маттіас, раніше священик першої черги в Єрусалимі. Я вчинив лихий злочин. Я одружився з жінкою, з якою мені заборонено було одружуватися, з військовополоненою, що соблудила з римлянином. Я заслужив кару викорінення.

Доктор Базілід, головний суддя, зблід, коли Йосиф говорив ці слова; він добре знав, що вони мають означати. Це тривало якусь хвилину, доки він дав відповідь, приписану формулою:

— Кара викоріненням, грішнику, не є справа людей, це є справа Бога.

Йосиф продовжував, спитав за формулою:

— Чи є засіб, мій докторе й пане, яким грішник може відвернути кару викоріненням від себе і свого роду?

Головний суддя відповів:

— Коли грішник прийме на себе кару сорока ударами, тоді Ягве явить милість. Але грішник мусить просити про цю кару.

Йосиф сказав:

— Я прошу, мій докторе й пане, про кару сорока ударами.

Коли стало відомо, що Йосиф хоче прийняти кару бичуванням, це викликало неймовірну сенсацію в Александрії; бичували не часто, зазвичай тільки невільників. Макавеїсти підіймали вгору брови і замовкали, і деякі з тих, що найдужче кричали, коли виганяли Йосифа, тепер каялися в душі. Але «біловзуті» вимазали стіни всіх будинків карикатурами бичованого Йосифа, і в шинках співалися про це куплети.

Юдейська влада не оповіщала про день кари. Проте установленого дня двір августівської синагоги був переповнений людьми, і вулиці навкруги захаращені були цікавими. Блідо-смаглявий і худий, дивлячись прямо своїми палкими очима, ішов Йосиф дорогою до головного судді. Він приклав руку до лоба; дуже голосно, так, що можна було чути в найдальших кутках, він сказав:

— Мій докторе й пане, я вчинив лихий гріх. Я прошу про кару сорока ударами.

Головний суддя відповів:

— Я передаю тебе слугам закону, грішнику.

Кат Ананія бар-Акашія кивнув своїм обом помічникам, і вони зірвали Йосифові убрання з тіла. Лікар підійшов, оглянув його, чи спроможний він витримати таке бичування, щоб під бичами не вийшли з нього