Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

— Вибач за все, що наговорила Марина. Вона не мала жодного права ображати тебе. І я дурень теж. Перш ніж нападати на тебе з поцілунками, треба було зачинити двері на замок, щоб всі, кому заманеться, не заважали нам.

Олег старається всміхатися. Але по його допитливому погляду розуміло, що він добряче схвильований та очікує на бурхливу сварку з мого боку.

— Все нормально, — міцніше обіймаю чашку з гарячим чаєм.

Я все ще трохи тремчу.

— Яно, я розлучаюся. Це не брехня, не відмовка, не вигадка. Процес розірвання шлюбу вже триває. Тому тобі немає про що хвилюватися з цього приводу.

— Олегу, нам треба про дещо поговорити, — сухим голосом прошу

— Вже обід, Яно, —  перебиває Олег. — Страшенно їсти хочу. Давай у ресторані про все і поговоримо.

Поки ми їдемо в машині, в мене постійно крутяться думки про нас з Олегом, про нашого Тіма, про Олегову дружину. Все змішалося у такий величезний клубок різнокольорових ниток, який, здається, простіше перерубати, ніж розплутати своїми руками.

Ресторан знаходиться недалеко від офісу, всього десять хвилин у дорозі. Тож довго займатися рефлексією мені не вдається.  

Олег допомагає мені вибратися зі свого позашляховика і до ресторану не відпускає мою руку. І коли я намагаюся її висмикнути, він навпаки сильніше її стискає.

Нас садять усередині величезної зали. Це так пасує Тітову. Він завжди був центром будь-якої компанії чи команди.

Прошу Олега вибрати мені страви на свій смак, бо сама я зараз не здужаю думати про такі дрібниці. З’їм будь-що.

Наявні сили накопичую на те, щоб розрубати цей гордіїв вузол, який я почала плести ще у вісімнадцять років.

— Олегу, я хотіла поговорити про...

— Обов'язково, — киває Олег, — але спершу хочу тобі прояснити ситуацію з Мариною. Так, ми були з нею одружені цілих чотири роки, але вже четвертий місяць я вимагаю в неї розлучення. Марина, як ти розумієш, проти.

— Ти так завзято хочеш розлучитися, — зазначаю я. — Вона тебе сильно образила?

— Ні, —  усміхнено хитає головою. — Скоріше, це я їй зробив боляче.

Мій вираз обличчя витягується від подиву. Олег скривдив дружину? Навмисно? Зрадив?

— Наш шлюб з Мариною стався не через великого кохання. Ми зустрічалися кілька місяців може, а потім вона завагітніла. Тож, не довго міркуючи, я запропонував її одружитися.  Ми намагалися навчитися жити разом, намагалися пізнати одне одного, звикали до того, що ми тепер зобов’язані бути разом. Не приховуватиму, ми дуже чекали на появу нашої дитини. Я справді чекав... Але на жаль, доля така наволоч, позбавила мене цього щастя.

Олег якийсь час просто мовчки дивиться на мене. Його погляд сповнений болю, гіркої образи. Він намагається взяти під контроль емоції, але я все одно бачу, як йому боляче згадувати своє минуле.

— Що сталося? — пошепки перепитую.

— Завмерла вагітність на останніх місяцях, — повторює мертвим голосом. —  Щоб пережити цю втрату, я почав як навіжений працювати. Марину всіляко підтримував, переживав за неї, але обговорювати про те, що трапилося, як вона, я не хотів. Не міг. Мені легше було відгородитися. Згодом ми якось  навчилися жити з почуттям втрати. Минуло півтора року відтоді. Але я почав розуміти, що нас із дружиною більше нічого не пов'язує. Мене тягне до спорту, до роботи, а їй подобаються подорожі, відпочинок закордоном. Тож ми так і жили останнім часом: я постійно на роботі, вона — закордоном.

— Це, певно, важко.

— Я вагався з рішенням десь рік чи півтора, перш ніж у жовтні нарешті наважився поставити крапку. Нас разом тримала пам’ять про дитину. Але більш нічого. Зрештою, я визнав, що ми тягнемо один одного просто в нікуди. Якщо ми розлучимось, то це не значить, що ми перестанемо пам’ятати дитину. Якщо ми розлучимося — це дозволити нам двом бути щасливими нарізно.

— Я співчуваю вам обом. Втратити дитину — це, певно, найстрашніше, що може статися з батьками. Не уявляю, що було б зі мною, якби я втратила Тіма.

Моя нервова напруга дає слабину. І сльози котяться по щоках. Тоненькі такі, ледь помітні.

— Яно, будь ласка, не сумуй. Це жахлива подія, але я розповів її не для того, щоби ти плакала. А щоб ти мене краще зрозуміла. Перестань, прошу, — Олег простягає мені хустинку, аби я змогла витерти сльози.

— Дякую, — трохи заспокоївшись, я набираю в легені якомога більше повітря. — Олегу, я повинна тобі в дечому зізнатися. Не знаю, як ти поставишся до цього, але…

Моє звернення до Олега знову переривають на півслові.

Намагаюся поглядом зупинити свою подружку Юлю, яка швидко прямує до нашого столика. Вона з супутником тільки-но підійшли до столика в іншому кінці зали. Проте перш ніж зайняти своє місце, Юля за звичкою сканує відвідувачів закладу, аби не проґавити когось зі знайомих. Саме таким чином вона й помічає мене.

«Йди звідси» — кажу їй очима, але подруга вже повністю поглинута роздивлянням спини мого супутника.

От хитра лисице!

— Привіт, Янусю. Оце так несподівана зустріч. Що ти тут взагалі робиш? — Юля нахиляється, щоб поцілувати мене в щоку і пригорнути плече.